Дівчина з обкладинки

Джетта має унікальний талант, який допомагав її родині виживати у скрутні часи, а скоро, можливо, забезпечить їй міжнародне визнання. Ледве уникнувши загибелі, вона набула здатності бачити та контролювати духів нещодавно померлих істот - людських і не тільки. Сили їй вистачає навіть на те, щоб оживляти тіньових маріонеток, які належать її родині, за допомогою душ тварин і самотужки показувати п'єси з повним складом ляльок. Однак психічне захворювання, відоме в нашому світі як біполярний розлад, часом заважає Джетті користуватися своїм даром через чергову депресивну фазу, тим часом як маніакальні фази часом ставлять під загрозу саме її життя. Джетта робить усе, що може, аби приховати як свої некромантські здібності, так і своє захворювання від чужих, і активно шукає можливості вилікуватися. Хоча в її країні лікування від нього недоступне, ходять чутки, що монарх Аквітани, імперії, яка нещодавно її завоювала, приборкує такий самий розлад водою з буцімто магічного джерела. Позаяк окремі представники колоніальної влади, серед яких і сам імператор, виказують великий інтерес до тіньового лялькового театру, Джетта та її рідні сподіваються привабити своїм мистецтвом могутніх глядачів. Власне кажучи, показавши потрібним людям потрібну виставу, вони можуть потрапити до далекої Аквітани назавжди. Чому б не жити там, де вони будуть у безпеці і їх цінуватимуть, а не в бідній, голодній країні, де за кожним рогом можуть ховатися сумновідомі повстанці?
Однак здійсненню їхніх планів перешкоджає серія масштабних нападів повстанців - і, як виявляється, це лише на краще. Джетта та її батьки вимушено починають переховуватись і таким чином мало-помалу відкривають для себе певні несподівані таємниці. По-перше, є люди, готові подбати про Джетту та прийняти її незважаючи на проблеми з психічним здоров'ям, а може, й навіть через них. По-друге, сили повстанців насправді геть не такі, якими їх змальовують колонізатори, а значить, підігравати системі все ж таки може бути не так і розважливо. Власне, як Джетта дізнається згодом, у спротиві бере участь більше людей, ніж вона коли-небудь вважала, і вони нарешті почали діяти в потрібному масштабі. Після низки пригод, одкровень і дивовижних порятунків здається, ніби вона знайшла спосіб сісти на два стільці відразу: допомогти своїм новим друзям і їхніх справі та отримати ліки, яких потребує. Втім, поки спротив збирав сили та все планував, колонізатори робили те саме. Вони готові ввести в конфлікт абсолютно новий різновид зброї, але так само здатні перетворити на зброю речі, що первісно мали приносити людству користь. Джетта побачить на власні очі як те, так і інше - і постраждає від цього. Проте було б неправильно вважати, ніби її можна зламати чимось таким.

Дисклеймер: власні назви з "Макової війни" я наразі транскрибую інтуїтивно. Якщо назва видається схожою на китайську, я послуговуюся старою системою Кірносової (читай: адаптованою системою Палладія). Про нещодавно оприлюднену систему Кірносової-Цісар знаю, проте користуватися нею ще не ризикую. Решту власних назв транскрибую, спираючись на англомовний оригінал. За кілька днів до початку роботи над цим дописом я спробувала зв'язатися з авторкою та попросити в неї якийсь довідничок із вимови та/або етимології власних назв, бо підозрюю, що там удосталь слів із рідкісних азійських мов, які дуже важко розпізнати "на око". Але вона на моє повідомлення так і не відповіла. Принагідно висловлюю співчуття потенційним українським перекладачам трилогії про "Макову війну" (так, я сподіваюся, що вона дістанеться на переклад мені, і заради цього готова мордуватися не менше, ніж головна героїня перед вступом до академії, та ви ж знаєте: сама себе не пожалієш - ніхто не пожаліє).

Жинь, м'яко кажучи, ніколи не відчувала любові прийомних батьків, але договірний шлюб у чотирнадцять років із утричі старшим за неї чоловіком - це було забагато навіть для такої родини, як у них. Їй спав на думку лише один спосіб від нього врятуватися - продовжити навчання. Однак у всій Нікарській імперії є всього один вищий навчальний заклад, що приймає студентів безкоштовно - Сінеґардська академія. І так уже вийшло, що він - найкращий в країні та відомий тим, як важко туди потрапити. Вступати туди можуть лише ті, хто одержує найкращі результати на Кецзюй, щорічному іспиті для потенційних студентів, і навіть це ще не гарантує випуску з академії. Тож Жинь потрібно всього за два роки навчання в поєднанні з повноцінною роботою наздогнати своїх багатих і випещених однолітків, які буквально почали свій шлях до елітної освіти, ледве навчившись ходити. Їй це вдається. Спершу їй доводиться спростовувати звинувачення в обмані. Потім доводиться пристосовуватися до життя, що ніколи їй не призначалося.
Важко вивчати з нуля кілька академічних дисциплін одночасно, але це, як доводить Жинь, реально. Домогтися прийняття від снобів із гарних родин набагато важче, але вона взагалі може без цього обійтися. Завдяки несподіваному повороту подій Жинь перетворюється на унікального для свого часу бійця. По суті, вона виявляється живим доказом правдивості стародавніх легенд про шаманів і їхні здібності. Вона здатна користуватися величезними силами особливо войовничого бога, силами, які можна обернути на справжню зброю і які тому є дуже корисними для нікарської армії. Схоже, Жинь більше не треба думати, що робити після випуску, позаяк на неї чекає стабільна робота в війську - поки не розпочинається справжня війна.
Перенаселена Муґенська федерація, що швидко модернізується, звісно, вже двічі воювала з Ніканом, і під час другої з цих воєн Жинь осиротіла (як виявляється згодом, більш ніж в одному розумінні). Останнього разу за Нікан заступилась інша держава, та Муґен надто вже рішучо налаштований заграбастати собі нікарські ресурси, в тому числі людські, щоб боятися пов'язаних із цим ризиків. Нове вторгнення стає швидким і кривавим, тож батьківщині Жинь потрібно, щоб на її захист стали всі, хто здатен тримати зброю. Так на полі бою опиняються навіть студенти елітної академії. У ролі звичайної бійчині Жинь передбачувано посередня, її здебільшого рятують удача та несподіваний друг. Однак усе змінюється, коли її проявляються та застосовуються за призначенням її надприродні сили. Жинь охоче долучається до майже секретного підрозділу шаманів і знайомиться там із кількома спорідненими душами, але також гостро усвідомлює невіддільні від своєї нової роботи небезпеки та дискримінацію. Коли вона та її новий підрозділ починають досягати успіхів у війні, усі їхні здобутки зводять нанівець хитрощі ворога та інтриги просто в них за спинами. Ба більше, Жинь дізнається певну неприємну правду про обидва боки конфлікту (самі розумієте, Нікарська імперія не просто так називається імперією), що безпосередньо стосується її життя. Це означає, що вона б могла просто відсторонитися від цього конфлікту, та вона навіть не розглядає це як варіант. Як вона може рятувати тільки власну шкуру, коли досі не відомщені її друзі та близькі? Праведний гнів допомагає Жинь вивільнити свої сили повністю, діючи у справжньому єднанні зі своїм божеством-покровителем, хоча вона усвідомлює всі пов'язані з цим ризики. Помста їй удасться, і вона буде страшною.

Кей звикла до нестабільного кочового способу життя, який диктує її мати, талановита, проте недооцінена рок-музикантка. Однак її старе життя раптово закінчується після одного дуже неприємного інциденту, і їй доводиться оселитися в домі свого дитинства. В дитинстві вона мала друзів, із якими їй було цікаво, хоч вони й були не зовсім людьми. Тепер вона впевнена, що ці друзі були звичайним витвором її уяви, поки не стає очевидно, що вона помилялася. Кей випадково зустрічає одного молодика і рятує йому життя. Цей молодик виявляється справжнім лицарем фейрі та щедро винагороджує Кей за її дії. Однак друзі дитинства з царства фейрі попереджають Кей, що з цим хлопцем не варто водити компанію, позаяк він убив одного з її друзів. Повіривши їм, Кей обманом дізнається в нього його істинне ім'я й таким чином здобуває над ним необмежену владу.
Із фейрі Кей пов'язують не лише друзі та знайомі, бо вона сама є підмінком - піксі, якою підмінили людську дитину так, що її людська мати досі не здогадалася. Це, звісно, дає бонуси у вигляді магічних сил, але вони аж ніяк не компенсують негативних наслідків для життя Кей. Оскільки у фейрі алергія на залізо, їй для виживання в людському світі потрібні спеціальні пристосування. А світ фейрі є небезпечним для Кей, тому що Неблагий Двір бажає принести її в жертву під час магічного ритуалу, необхідного для повсякденного керування його володіннями. Кей не збирається так просто віддавати життя, але це призводить до хаосу та її участі в довготривалій боротьбі за владу через фейрі. Так уже сталося, що одну з найважливіших ролей у цій боротьбі відіграє її новий знайомий, тож вони не можуть не стати союзниками. Осягаючи політику фейрі, Кей водночас доводиться розбиратися з більш прозаїчними проблемами, наприклад, рятувати (та часом втрачати) друзів-людей чи примиряти свою людську матір зі своєю істинною природою. Однак, хоча у світі людей часом буває нелегко, королівство фейрі нітрохи не краще. Благий і Неблагий Двори, попри свої назви, не так уже й відрізняються у питаннях влади чи поводження з людьми. Кей ніде не збирається радикально змінювати ситуацію, але кінець кінцем досить сильно впливає на світ фейрі, щоб той принаймні став безпечнішим для тих, кого вона цінує. Сама ж вона планує жити і як людина, і як піксі, ділячи свій час між двома світами.

Минулого тижня я згадувала, що першу лиходійку цього блоґу може перемогти лише її цілковита протилежність. Сьогодні я представляю її тут. знайомтеся, Нефрит, принцеса Фен Лу.
Майже все життя Нефрит провела у скромному монастирі, де до соціальної місії організованої релігії дійсно ставляться серйозно. Тут навіть наслідній принцесі імперії потрібно виконувати свою частку роботи, тож Нефрит звикла виконувати звичайні хатні справи та брати участь у деяких складніших справах, як-от приготуванні ліків. Рівень життя у Фен Лу сходить на пси, людей, які потребують ліків і не можуть їх собі дозволити, стає дедалі більше, тому черниці роздають що можуть безкоштовно, водночас розробляючи нові ліки. Нефрит цікавиться цим, так само, як і релігійним боком справи, але вона втрачає все це, коли її викликають до двору. Нарешті, майже два десятиліття по тому, про неї згадали її справжні родичі, позаяк стає дуже ймовірно, що вона залишиться єдиною спадкоємицею трону. Принаймні згадує мачуха, Сіфен: імператор ледве функціонує й дуже багато часу проводить у непритомному стані через тривалу хворобу, яку нездатен подолати навіть висококваліфікований королівський лікар. Найперше у зовнішньому світі Нефрит шокує те, як насправді живуть люди: вона знає, що таке скрута, але ніколи не думала, що ситуація аж настільки кепська по всій імперії. Сільське господарство занепадає, соціальна нерівність процвітає, будь-який натяк на інакомислення швидко придушують, і неважко здогадатися, хто є безпосереднім винуватцем усього цього. Однак до відкритого спротиву Нефрит штовхає інша проблема політики Сіфен: імператриця вбачає в ній загрозу своїй владі й навіть бажає їй смерті.
Нефрит змушена рятуватися втечею, та заради справжньої безпеки має замислитися не лише про власну долю та зробити Фен Лу кращою. Колись прадавній божественний порядок було порушено через чвари серед самих богів, спровоковані Зміїним Богом. Тож тепер принцеса, щоб полагодити стару систему чи збудувати нову, має знайти кілька артефактів, про які вже давно ходять легенди. Тепер самі ці легенди вже розглядають швидше як казки, які розповідають у кількох варіантах у різних країнах. З'ясувати, яка істина за ними стоїть, нелегко, навіть користуючись допомогою компанії друзів, які належать до різних культур, але Нефрит це вдається, хоча при цьому й не обходиться без неприємних сюрпризів і смертельних небезпек. Однак врешті-решт вона та її союзники неодмінно зіткнуться з дечим дивовижнішим за будь-які легенди і водночас дуже прозаїчним і простим.

*"Королівство полум'яного фенікса" - друга книга дилогії "Піднесення імператриці".

Уперше Ліра опиняється в центрі уваги читачів, порушивши правила, незважаючи на все, що каже її дуже говіркий внутрішній голос у матеріальній подобі, і цим рятуючи життя людини. Відтоді вона жодного разу не розчаровує. Досить скоро вона зацікавлюється таємницею, що також стосується одного з її близьких людей. Ліра могла б насолоджуватися розкішним життям із ласки багатої й чарівливої науковиці та світської дами, що її вдочерила, але просто нездатна на це, дізнавшись, що ця жінка винна у зникненні багатьох дітей, серед яких - її найкращий друг. Ліра тікає, аби його знайти, а в результаті робить при цьому набагато більше. Рятівні місії, саботаж, дрібні політичні інтриги - вона за короткий проміжок часу пробує себе в усьому. Цю дівчинку відносно слабко вражає те, що вона має справжню суперсилу, і їй не страшно перечити чи брехати небезпечним гігантським розумним істотам, які не є людьми. Однак Ліра не всемогутня і не знає всього - і будьмо чесними: кінець кінцем вона - лише дитина, що намагається якось розібратись у світовій політиці, будучи оточеною ворогами. Її все одно можна обманути, і таким чином вона втратить декого з близьких, як у буквальному, так і в фігуральному розумінні.
Однак вона знаходить нових знайомих і друзів, коли відкриває для себе паралельні всесвіти, хоч і постійно наражається на величезні культурні бар'єри. Деякі люди з іншого світу (насправді цей світ - наш із вами) виявляться більш надійними та чуйними за її рідних батьків - людей, яким теж випала нелегка доля. У їхньому супроводі Ліра має відіграти ключову роль у прийдешній війні за майбутнє всього мультиверсуму. У цій війні вона знайде абсолютно несподіваних союзників і побачить, як люди, найменш схильні робити щось заради інших, здійснюють геройські вчинки, часом буквально самогубні. Однак Лірі не приносить спокою навіть перемога її боку: щоб забезпечити всім безпечне майбутнє, вона має раз і назавжди пожертвувати особистим життям. Це, по суті, еталон травматичного досвіду для більшість людей її віку, проте Ліра не втрачає смаку до життя. Вона продовжує вірити в можливість змінити систему і бажає це зробити. Чи вдасться це їй - зовсім інша історія, досі не закінчена "Книга Пилу". Серйозно, всі, хто має якийсь вплив на процес, покваптеся й випустіть останні дві книжки!

Ізабелла - донька і фактично учениця єдиного картографа на своєму острові, однак ніколи не виїздила з дому. Ба більше, близько половини острова вже кілька років закрито для неї та інших місцевих мешканців за наказом нинішнього губернатора. Забуті Території, сховані за густим лісом, насправді аж ніяк не забуті місцевими, але ніхто навіть не уявляє собі, що лежить там тепер і що сталося з групою незгодних, які там теоретично опинилися.
А ще острів поступово стає дедалі менш придатним для життя. З-поміж іншого, кілька років тому, після прибуття губернатора всім місцевим співочим птахам прийшли на зміну ворони, а мати та брат Ізабелли померли від невідомої раніше на острові лихоманки. Тепер влада махає рукою на таємниче вбивство дівчинки, а заняття у школі скасовують першого ж дня через раптово встановлену комендантську годину. Острів'янам забороняють покидати свої садиби, але таємницю досить швидко викривають: губернатор збирається відплисти з острова разом з родиною, щоб урятувати власну шкуру. Однак його плани зриваються, коли виявляється, що зникла його єдина донька та Ізабеллина подруга, Лупе. Ізабелла знає, куди її найкращу подружку повела власна нерозсудливість, і хоче допомогти в її пошуках. Щоб її прийняли як цінне доповнення до пошукової експедиції, їй доводиться скористатися своїми навичками брехні та картографії, хоч і очевидно, що допомагатимуть вони їй недовго.
Експедиція все ж таки бачить Забуті Території та знаходить Лупе, але стикається з новими проблемами, які затьмарюють усе, через що вона перед цим пройшла. Виявляється, всі місцеві легенди в буквальному розумінні правдиві, і тепер сила, з якою розправилися тисячу років тому, повертається, щоб забрати те, що вважає своєю законною здобиччю. Однак вона не взяла до уваги Ізабеллиної сміливості та картографічних навичок. У супроводі Лупе Ізабелла, озброєна давньою мапою, зробить усе, що в її силах, і навіть більше, щоб урятувати рідний острів.

Матильда народилася відносно привілейованою, та їй при народженні все ж таки не пощастило. Як спадкоємиця маленького, але гордого князівства Вільшаний Струмок, вона продовжує рід аристократів, не підзвітних нікому, крім самого німецького імператора. Як клишоногу від народження її вважають провісницею нещастя, проблемою й повним провалом, і вона осоружна навіть власним слугам. Попри інвалідність, яка завдає болю та обмежує мобільність, і те, що через цю інвалідність їй не довіряють, Матильду не звільняють від обов'язків княжни. У свої тринадцять вона вже встигла успадкувати владу від покійного батька, відає бухгалтерією Вільшаного Струмка і потроху займається дипломатією не без допомоги матері-регентші. Однак майбутнє в управлінні державою з, імовірно, вигідним шлюбом її не спокушає: вона воліє провести все життя в монастирі, пишучи книжки, як безліч учених. Тож не дивно, що Матильді стає легше на душі, коли вона дізнається, що її князівством заволодів її жадібний кузен, який бере її в полон і навіть не збирається видавати її заміж. Однак дуже скоро вона починає ставити під сумнів власні цінності та уявлення про життя.
По-перше, виявляється, що ув'язнення зовсім не дотягує до романтизованного уявлення, що склалося в Матильди завдяки біографії великого Боеція. Коли її рятують друзі, вона змушена доходити до меж своїх фізичних можливостей і невдовзі розуміє, що їй це подобається. Хоча Матильда ніколи не вбиватиме драконів, як цього хочуть її друзі, вона все ж може знайти собі місце в їхній пригоді, супроводжуючи їх і пишучи посібник для майбутніх драконовбивць. Щоправда, жоден дракон, якого вони зустрінуть, не дорівняється до інших небезпек на їхньому шляху - здебільшого в людській подобі. Матильда протистоятиме демонічним Диким Ловам, врятується від примусового шлюбу з незнайомцем, який має брудну таємницю, і звільнить купу людей. Що найважливіше, вона зрозуміє, як живеться розумній істоті, що дуже сильно відрізняться від людей як будовою тіла, так і мисленням. З іншого боку, як виявляється, чернече життя - це для неї занадто, насправді їй цілком комфортно в ролі правительки Вільшаного Струмка, де її чекають, а князівські обов'язки - не завада її вченим заняттям. Вона напише власну книгу, хоч і не таку, яку спершу собі уявляла.

Ілін начебто цілком влаштовують порядки у світі, в якому вона виросла. Попри певний дефіцит ресурсів, б'ються в ньому небагато. Більшість боїв відбувається під час бойового сезону, який трапляється лише раз на п'ять років і обмежується одним конкретним полем бою, а участь у ньому беруть лише два ворожих клани. Втім, вони недолюблюють один одного навіть у мирні часи. Важко спокійно взаємодіяти з людиною, що могла кілька років тому вбити когось із ваших рідних, і не бути повністю впевненим у тому, що вона наступного бойового сезону не вб'є вас. Цей стан речей закріплює місцева міфологія, що розповідає про давню ворожнечу між божествами-покровителями цих кланів. Усе це чудово пояснює відчай Ілін, коли її беруть у полон під час другого в її житті бойового сезону, коли їй ще навіть не випала можливість помститися за старшого брата. Щоправда, за того брата і мститися не треба: як невдовзі дізнається Ілін, він не лише живий, а й через низку неймовірних подій долучився до ворожого клану. Ба більше, вона й у полон потрапила саме через те, що була шокована, помітивши брата у лавах противника.
Тепер Ілін змушена терпіти новий для себе статус рабині, доки їй не випаде можливість утекти додому, і змиритися з тим, що її брат відцурався своїх заради дівчини. А може, річ узагалі була не в дівчині: вся ця історія надто складна, щоби швидко її осягнути. На додачу до всього цього, Ілін дістає серйозну травму і видужує недостатньо швидко, щоб робити більшість речей, до яких звикла чи які має тепер робити. Втім, усе це вимушено відходить на задній план: на село, в якому вона тепер живе, нападають дивні люди, а може, й узагалі не зовсім люди. На відміну від місцевих мешканців, Ілін уже знайома з нападниками: вона виросла з думкою про те, що вони - не вигадка, а цілком реальна небезпека, і вже бачила їх у дії.
Ілін втратила суспільне становище, підтримку з боку рідного клану, мобільність і звичний стиль ведення бою. Тепер вона ризикує втратити свій світ і, цілком можливо, життя: обидва клани неминуче будуть знищені, якщо не вдадуться до спільних зусиль. Спільні зусилля ж для них неможливі без відмови від давніх вірувань. Поки що Ілін, здається, єдина, хто це розуміє, але вона готова з усієї сили боротися за те, щоб це збагнули й інші.

Війна, прийшовши додому до юної Скари, заскочила її абсолютно зненацька. Лишившись сиротою багато років тому, вона, тим не менше, вела відносно безтурботне життя принцеси з дідом, а чи не найбільшою її проблемою була необхідність сидіти, тримаючи спину прямо. Раптом вона, вередлива особа, якій муляла навіть та скромна відповідальність, яку їй доводилося на себе брати, втрачає практично всіх друзів, отримує психологічну травму і залишається головною в королівстві, над яким насправді не може застосувати свою владу. Водночас Скарі стає очевидно, що вона не може просто так узяти й кинути свою батьківщину чи не помститися за все, що з нею зробили.
Тепер Скара, якій ніколи не подобались уроки, змушена стати дипломаткою, обстоювати свободу завойованої країни. Звісно, спершу в неї майже немає реальних союзників, і вона постійно сідає маком на важливих зустрічах із могутнішими лідерами. Однак вона швидко навчається на ходу і усвідомлює, що її дедалі частіше слухають. Хоча їй так і не вдається побороти свою тривожність, яка тепер цвіте буйним цвітом, вона ефективно приховує це від інших і поступово навчається пристосовуватися до неї. Покінчити з власною наївністю та ідеалізмом Скарі набагато легше, але це не означає, що вона не має моральних принципів чи що вона - безсердечна інтриганка, оскільки її цілі в основному альтруїстичні. Скара зовсім не гребує засобами у досягненні своїх цілей, але це насправді не є чимось поганим, оскільки вона рідко шкодить невинним людям з власної волі. Якщо її план неможливий без певних ризиків, вона неодмінно сильно ризикує сама. Якщо вона маніпулює своїм публічним іміджем, то це здебільшого незручно для неї ж. Скарині дії часом шокують і ранять близьких до неї людей, але при цьому вона сама мало не помирає від паніки та тривожності через власні рішення. Однак це не означає, що юна королева не піклується про власне благополуччя, тож чи не найбільше серед своїх перемог вона цінує перемогу над своєю психологічною травмою. Скарі вдається поглянути своїй травмі в обличчя в переносному значенні і буквально поглянути в очі своєму кривдникові, і від цього їй дійсно стає набагато легше. Тепер вона справді почувається сильною та вільною.

Прошу пробачення за несподівану перерву. Мене поглинуло реальне життя у формі Kyiv Comic Con. Більшу частину часу перед "своїм" заходом я намагалася зрозуміти, що я зараз зроблю - виблюю чи знепритомнію (до речі, не сталося ні першого, ні другого), тому про новий допис навіть не думалося. 
А тепер, коли все повернулося до звичного режиму, представляю вам Лайзу Елстон, наймолодшу поки що героїню цього блоґу. 

Схоже, дванадцятирічна Лайза може зітхнути з полегшенням: її противний менший брат Патрік раптом почав поводитися нормально. Ніби. Судячи з усього, його добра поведінка не розповсюджується на старшу сестру, коли їх ніхто не бачить. Ба більше, у Лайзи є всі підстави вважати Патріка після змін страхітливим. Він відмовився від безлічі своїх звичок, як милих, так і набридливих, його не радує те, що колись його цікавило, а Лайзу він лякає сповненими ненависті посланнями. Невдовзі Лайза знаходить можливе пояснення і випробовує хлопчика, щоб дізнатися, чи права вона. Підтвердити її підозри вдається не одразу, але Лайзі це таки вдається, і вона впевнюється в тому, що душу її братика вкрадено. Вона навіть знає, хто це зробив - злі павукоподібні веретеники. Їй про них колись давно трохи розповідала нянька - небагато, але цілком достатньо, щоби зрозуміти, що вона має швидко вжити якихось заходів, бо інакше її брат пропаде навіки.