covergirl_ua | Entries tagged with наукова фантастика

Як і з Ліліт із легенд, із Ліліт Іяпо непросто мати справу. Просунуті на позір інопланетяни-оанкалі дізнаються про це з власного досвіду, розбудивши Ліліт після кількох століть зберігання й почавши спілкуватися з нею. Останні та найяскравіші спогади Ліліт пов'язані з трагедіями: її чоловік і син загинули в аварії, а її світ загинув у вогні ядерної зброї. Однак таємничі негуманоїдні оанкалі, що врятували її та ще кількох людей, не роблять попуску в зв'язку з можливим ПТСР, культурним шоком чи ще чимось із того, що може переживати цілком пересічна людина в її становищі. Вони задумали надати людству можливість відродитись у принципово інакшій цивілізації. Що було б, якби люди обміняли своє ієрархічне мислення та схильність до руйнування на численні корисні риси, які може забезпечити ДНК оанкалі?
Спершу те, якої низької думки прибульці про її вид, викликає в Ліліт шок і огиду. Втім, хіба вона не бачила достатньо такого, що підтверджує їхню думку? Вона - чорношкіра жінка, що народилася в Америці часів сегрегації та пережила справжній апокаліпсис унаслідок ядерної війни. Можливо, перспективи суспільства, в якому реально досягти щастя не чужим коштом, буде достатньо, щоб переманити її на бік оанкалі. Навіть більше: їй пропонують привілейоване становище нового лідера людства та головного посередника між людьми та прибульцями. Здавалося б, молода жінка без досвіду активізму чи роботи в позиції влади навряд чи є найкращою кандидаткою на цю посаду, та Ліліт, познайомившись із іншими людьми, що невдовзі наново заселять Землю, справляється напрочуд добре.
З одного боку, пані Іяпо доводиться підтримувати мир у своїй новій громаді, а це непросто, коли маєш справу з компанією людей, яких не об'єднує нічого, крім важкої травми. З іншого боку, формально вона все одно служить оанкалі, а ще гірше те, що вона навіть почала сприймати декого з них або як друзів із "бонусами", або як рідних. Як вона може діяти в інтересах тих, кого любить (як людей, так і прибульців), нікому не нашкодивши? Ситуація стає ще складнішою, коли, власне, починається гібридизація, та в серці Ліліт вистачає місця на всіх - людей, інопланетян чи її нащадків-напівприбульців. Вона може бути рішучою й навіть безжальною, вона не є невразливою для психічних травм або насильства, та вона завжди прагне бути уважною лідеркою та вправною дипломаткою, якої потребують усі сторони.

Спершу Амані ще до народження позбавили домівки: її рідну планетну систему окупувала агресивна імперія. Тепер її рідну мову не надто терплять у публічному просторі (а то й відверто забороняють), традиційні практики її культури поступово стирають, а еліту її народу або винищили, або змусили замовкнути тими чи іншими засобами. Того ж дня, коли вона стає повнолітньою, в неї забирають власне "я" - позбавляють як видимих знаків рідної культури, так і будь-яких можливостей зробити поетичну кар'єру, якої вона бажає і на яку заслуговує. Все це лиш через те, що вона як дві краплі води схожа на Марам, імперську принцесу й безпосередню спадкоємицю системи.
Амані силоміць привозять до палацу, в якому мешкає принцеса, та змушують якомога більше імітувати її манери, щоб виступати її двійником. Марам - напівкровка з безжальними, амбітними старшими братами й сестрами та гострою ненавистю до себе, тож багато людей зневажають її просто за те, що вона існує, а в решти вона викликає ненависть своєю ворожістю до всього пов'язаного з корінним населенням. Мало того, що Амані працюватиме на своїх окупантів - їй дістанеться особливо ризикована робота. Проблем додають ще й відмінності між їхніми характерами, що час від часу викликають у людей настороженість і підозру.
На щастя, Амані знаходить несподіваних союзників, які мають достатньо мудрості, зв'язків і ресурсів, щоб підтримати її та зробити корисною для достойної справи. Як виявляється, щонайменше на одній планеті в системі набирає сили рух опору імперському пануванню. Хоча до нього входить кілька відомих людей зі значним досвідом у політиці, Амані є безцінною для руху. Її незавидне становище при дворі означає, що вона може чути багато таких розмов, до яких можуть мати доступ дуже небагато людей, а отже, вона - найкраща шпигунка, на яку міг сподіватись опір. А тим часом, хоч як це неймовірно, міцнішає дружба Амані з Марам. Хоча вони опиняються по різні боки барикад і вона ось-ось украде в Марам хлопця, Амані мимоволі сподівається, що ця принцеса зможе змінити нинішню систему зсередини. Тому Амані розпочинає подвійну гру, щоби примирити всі свої симпатії й кінець кінцем зазнає невдачі. Однак вона готова відновитись і виправити все, що потрібно, доки живе на світі.

Світ Юкі одержимий техногенними ілюзіями, і не просто так: цей світ розтрощений катастрофами, і в ньому вже зникли завдяки дії стихій цілі країни, ресурси в ньому часто розподіляються несправедливо, а людських пороків і нещастя більш ніж удосталь. Юкі як представницю народу, земля якого кілька десятиліть тому потонула в морі, та людину без якогось соціального статусу чи капіталу, теж не можна вважати надто щасливою. Однак вона ніколи не бавилася подорожами так званою штучною реальністю, що, вочевидь, зачаровують дуже багато людей довкола неї. Тому вона шокована, коли зникає її друг і нещасна любов, а всі сліди вказують на ШР. Цей хлопчина, попри всі свої недоліки, мав чимало друзів і знайомих, але тільки Юкі насправді переймається цим досить сильно, щоб піти його шукати. Вона навіть проникає в найближче оточення загадкової Джой Флавер, яка, судячи з усього, й несе відповідальність за долю її друга, та поринає в штучну реальність, хоча практично не має попереднього досвіду взаємодії з нею. Під час свого пошуку Юкі відвідує в ШР місця, про які не знає навіть багато її завсідників, і дізнається більше про свого друга, який, схоже, створив там для себе справжнісіньке друге життя. Здавалося б, штучна реальність надає безмежні можливості всім, хто готовий ними скористатись, але вона жорстока зі всіма, хто переоцінює свої сили, та ще жорстокіша з новачками, які не дбають про безпеку. Однак Юкі не зупиняється ні перед чим, якщо це може допомогти їй у досягненні мети.
Юкі знайома з культурою своїх японських предків, але під час свого пошуку встановлює абсолютно новий для себе зв'язок із нею. Ба більше, ця безвільна на перший погляд дівчина раптом демонструє стійкість і тиху рішучість, якою пишалася б її дуже традиційна бабуся. Кінець кінцем усе це принесе свої плоди, тому що Юкі знайде свого друга - принаймні в певному розумінні.

Усе почалося 1967 року з команди, що складалася з чотирьох науковиць, в усамітненій лабораторії в Камбрії. Марґарет Нортон, баронеса та космологиня. Люсіль Вотерс, єдина чорношкіра в команді, яка хотіла зробити радіохвилі швидшими за світло. Ґрейс Тейлор, яка прийшла невідомо звідки, щоб поділитися своїми знаннями про поведінку матерії. Барбара "Бі" Гірфорд, наймолодша в команді та експертка з поділу ядра. Втім, одна з матерів-засновниць подорожей у часі так і не одержала жодної реальної користі з їхнього винаходу через нервовий зрив під час показаного по телебаченню інтерв'ю. Хоча згодом дослідження Барбари приносять ще більше користі, Марґарет більше не дозволяє їй займатися подорожами в часі. Вона, невблаганна лідерка новоствореного Конклаву подорожей у часі, впевнена: жодну людину, що переживала бодай легкі психічні розлади, не можна підпускати на гарматний постріл до машин часу. Тому до команди невдовзі долучається ще одна мати-засновниця - Анґарад Міллс, колишня балерина та медична інженерка британської космічної програми, а також майбутня заміна Марґарет. Так починається шлях Марґарет до зустрічі з власною долею. Можна вірити в карму або не вірити, але в цьому всесвіті вона - зла сучка, що рано чи пізно добереться до безпринципної Марґарет.
Переходимо до 2017 року. Барбара - дуже енергійна бабця з загадковим минулим і несподіваним теперішнім. Хоча подорожі в часі вже стали невід'ємною частиною британської культури, про роль Бі в цьому ніколи не говорять у її родині. Однак ситуація змінюється, коли Бі одержує послання від Ґрейс, яке також помічає її онука Рубі Ребелло. Не до кінця заповнене свідоцтво про смерть, складене в оригамі-фігурку кролика, як натяк на смерть самої Бі. Це стимулює їх обох, але стимулює по-різному: якщо Бі потай працює над технологією економії палива для подорожей у часі, то Рубі починає цікавитися Конклавом і самою Ґрейс Тейлор, яка тим часом уже почала включати подорожі в часі у свою художню творчість. Згодом виявляється, що Ґрейс передбачила смерть не Бі, а іншої людини, але Рубі все ж бачить на власні очі смерть однієї з перших мандрівниць у часі та відіграє дуже важливу роль у загибелі іншої. При цьому вона ще й розбирається з проблемами у стосунках, але врешті-решт просто закохується в людину, яку вперше бачить старенькою бабусею за крок від власної смерті. Як не дивно, останнє не так трагічно, як здається: вони стануть чи не найщасливішою парочкою у книжці.
Тим часом у 2018 році студентка-археологиня Одетт Софола лякається до смерті першого ж дня на волонтерській роботі в музеї. Ставши першою людиною, що побачила страхітливо спотворений труп у підвалі (і, звісно ж, підозрюваною в убивстві), вона здобуває травму і через це стає одержимою загадковим убивством. Це явно був не суїцид, однак це явно сталося в замкненому підвалі, поки всі працівники музею були у відпустці. Щоби з'ясувати правду, Одетт врешті-решт претендує на роботу детектива у Конклаві, збрехавши при цьому, що не має проблем із психічним здоров'ям. Хоча кінець кінцем вона дістає заслужене покарання за брехню, врятувавшись від найстрашнішого лише завдяки талану, вона докладає рук до падіння справжньої лиходійки, яка заразом виявляється і тим трупом, через який Одетт і розпочала свої пошуки.

Змія належить до, мабуть, найповажнішої групи пост'ядерної Землі: вона - цілителька. Оскільки її теоретична підготовка, під час якої вона завершила проект з генетичної інженерії, добігла кінця, вона проходить річну практику в навколишній дикій місцевості. Одним з найважливіших її інструментів є змії, чия отрута є небезпечною, та все ж може мати певні цінні медичні ефекти. Через нещасний випадок за участю невігласів-кочівників, чию дитину саме лікувала Змія, вона залишається без найдорогоціннішої з них - сонної змії. Отрута сонних змій цінна лише тим, що це - загальний анестетик з галюциногенними властивостями, але самі змії, які мають позаземне походження, славляться своєю важкодоступністю. Розводити їх природнім шляхом ще не вдавалося жодному цілителеві, а штучне розведення за допомогою генної інженерії дає лише дуже скромні результати. Тому кількість сонних змій зменшується, через що нормально займатися своєю справою в польових умовах може дедалі менше цілителів. Безперечно, Змії після повернення на станцію цілителів доведеться вдатися до певних неприємних пояснень. Однак дійти туди, пересуваючись здебільшого пустельним ландшафтом, нелегко, особливо зважаючи на те, що швидко наближаються смертоносні піщані бурі.
Дорогою Змія не раз вимушено зупиняється, щоб допомогти іншим людям у біді, та розглядає один план за іншим, палко бажаючи реабілітуватись і не спричинити незручності ні для кого зі своїх, забравши в когось змію. Врешті-решт жоден її план не досягає успіху, але вона завдяки випадковості, кмітливості та зіткненню зі смертельною небезпекою таки знаходить рішення. Таємницю сонних змій теж буде розкрито. Втім, для цього якраз непотрібно сильно сушити мізки: насправді відповідь завжди була в цілителів під носом.

На перший погляд, Геллі - звичайна студентка, якій потрібна академвідпустка. Хоч їй і подобається те, що вона вивчає у виші, одного разу вона просто надто сильно втомлюється й їде з Великої Британії до Франції, навіть не повідомивши рідних. Вона спантеличена і гадки не має, що робити далі, аж тут якийсь незнайомець пропонує їй спробувати влаштуватися на роботу в одному барі, що вона й робить. Геллі нелегко адаптуватися до нової роботи, в якій однаково багато стресу та випивки коштом закладу, але всі її робочі проблеми меркнуть на тлі того, для чого вона насправді сюди прийшла. Геллі має майже унікальну здатність, завдяки якій є єдиною можливою користувачкою часової аномалії, захованої в льоху бару. Як виявив Дім Януса, орден, що об'єднує таких мандрівників у часі, як вона, війні, що закінчується ядерним апокаліпсисом, можна запобігти, скориставшись цією ж таки аномалією. Це означає, що їм потрібно привести до неї Геллі, що легко вдається одному з їхніх агентів, і вмовити її виконати низку абсурдних на перший погляд завдань у минулому, на що вона реагує з недовірою та обуренням. Втім, коли вона таки потрапляє в досить далеке минуле, її ставлення змінюється. Геллі знаходить нову подругу й успішно запобігає зведенню будівлі, яка б інакше відіграла вирішальну роль у розвитку майбутнього конфлікту.
Однак її стосунки з аномалією не закінчуються. Геллі втягує в нові подорожі, вона поступово підсідає на них і усвідомлює свої сили, якими часто користується задля добра інших. Найяскравіший приклад - її допомога юній музичній вундеркіндці, що запобігає народженню людини, яка й розпалила ту саму війну. Хоча конкретно цю катастрофу й відвернуто, Геллі виявляє, що є й інші майбуття, яким краще не відбуватись і які зачіпають її кохану людину, тож вона не вважає своє роботу завершеною. Вона вже бачила, що аномалії зробили з іншими мандрівниками в часі, які не знали, де зупинитися. Тож вона прекрасно розуміє, що скоро має зупинитись і взагалі поїхати з Парижа, щоб її не спокушав поклик аномалії. Проте вона також не залишить друга в біді й не допустить, щоб страждали невинні.

Джаз - мешканка Артеміди, першого міста на Місяці. Колись вона проміняла відносно комфортне життя під покровительством батька на злиденне існування носійки і трохи контрабандистки. Джаз, хоч і шкодує про свій життєвий вибір, не збирається зі сльозами повзти додому, а воліє спробувати сили на різних роботах, які можуть дозволити їй зводити кінці з кінцями, як законних, так і ні. Тож не дивно, що вона пристає на дуже сумнівну пропозицію місцевого магната, для якого вона ввозить контрабанду. Щоб офіційно стати мільйонеркою, їй усього-на-всього треба вибратися з безпечної Артеміди й розтрощити певне добувне обладнання, що працює автономно, але завжди перебуває під дистанційним наглядом. Звісно, Джаз майже вдається виконати свій план. Майже. Коли про її злочин стає відомо всім, а місцевому поліціянту стає майже очевидно, що вона приклала до цього руку, вона змушена податися на втіки, а це нелегко зробити в місті, де живе всього дві тисячі душ. Однак Джаз далеко не єдина з тих, хто опинився під прицілом: невдовзі вбивають її могутнього друга, а ще кілька могутніх артемідців не без причини почуваються загроженими. Судячи з усього, земна мафія звернула увагу на Артеміду й вирішила, що вона - ласий шматочок. Якщо мафія таки ним заволодіє... що ж, наслідки будуть катастрофічними, а подолати їх буде важко.
Здавалося б, це може зробити хто завгодно, крім Джаз, але саме вона вигадує план порятунку, збирає та об'єднує кількох несподіваних союзників. Щоб захистити свободу Артеміди, Джаз демонструє всі свої навички, мало не вбиває все населення міста і героїчно його рятує, майже пожертвувавши при цьому власним життям. Однак усе це не гарантує їй свободу й не забезпечує її історії якогось завершення. Чи одержить вона винагороду або здобуде особисте щастя - питання значно складніше.

Всім привіт! Після нетривалої відсутності через проблеми зі здоров'ям (ви ж не очікуєте від мене, що я щось писатиму, практично осліпнувши від головного болю?) я поновлюю постинг. Спершу я хотіла викласти цього тижня два дописи, щоб надолужити згаяний час, але відмовилася від цієї ідеї, спробувавши написати перший пост, який спочатку був запланований на минулий тиждень, з купою пояснень і з такою ж купою ностальгії. Тож цього разу я задовольнюся іншим запланованим дописом, набагато коротшим і не таким емоційно виснажливим.

Джун народилася в суспільстві, дуже несхожому на наше. Ледве переживши ядерну війну та подальше глобальне похолодання, людство спробувало виправитися кількома різними способами. Місто Палмареш-Треш на теренах колишньої Бразилії вирішило перевернути догори дриґом уявлення про гендер. Як помітила перша королева міста, чоловіки спробували правити світом і запороли цю справу. Тому Палмареш-Треш керують жінки, чиє домінування підтримує державна релігія, суміш елементів кандомбле та католицизму. Справжнім правителем міста завжди є жінка, королева, яку обирають із чітко визначеною періодичністю. Королі теж існують, але їхні ролі... досить обмежені. Якщо так звані сонячні королі можуть потроху втручатися в політику і, як правило, взагалі знають життя краще, місячні королі існують лише для того, щоб вести шикарне життя знаменитостей, якими захоплюється місцева молодь, і утверджувати владу королеви, яка на той час сидить на троні. На додачу до всього, на цій посаді вони живуть недовго: за традицією короля необхідно принести в жертву за рік після його обрання. Джун завжди жаліла своїх королів - принаймні неодмінно вродливих, чарівних і талановитих місячних королів, але, як і практично всі жителі міста, ніколи не ставила цей звичай під сумнів. Однак це скоро зміниться.
Не сумнівайтеся: Джун завжди була вільнодумкою. Вона як мисткиня з родини митців виросла з величезними амбіціями та грандіозними планами на майбутнє. Може, вона й проста сімнадцятирічна школярка в суспільстві, яке практично не цінує тих, кому немає тридцяти, але в неї поступово формується власне уявлення про те, яким має бути світ, і вона не боїться висловлювати свої погляди. Ба більше, вона обожнює робити заяви через свої твори, хоча вони досі більше скидаються на дрібне хуліганство й вандалізм, аніж на справжнє повстання проти авторитетів. Коли обирають нового місячного короля, творчі здібності Джун отримують новий стимул. Вона дуже співчуває Енкі не лише через його прекрасну зовнішність, а й через те, що він - син біженки, який народився й виріс у місцевих нетрях. Несподівано зближуючись із королем, Джун усвідомлює, що дедалі більше думає про жорстку соціальну структуру міста і строгу ієрархію, від якої практично ніде не подітися. Енкі охоче ділиться з нею життєвим досвідом, тому ця балувана мажорка врешті-решт створює низку досить сміливих мистецьких проектів, які нагадують людям з її соціальної групи про існування людей незахищених і недостатньо представлених. Вочевидь, їхні витівки лякають власть імущих, оскільки Джун раптом пропонують позмагатися за щедру та престижну королівську стипендію, що оплатить їй будь-яке навчання. Вона - донька колишньої вченої та падчерка державної діячки, а тому не може розчарувати рідних, пішовши з цих перегонів або напартачивши. Але Джун також не хоче перетворитися на прислужницю уряду. Тож вона чекає, вдається до самоцензури та відмовляється зізнаватись у авторстві певних проектів. Але тут вона знайомиться з цілим рухом, невдоволеним іншою соціальною проблемою міста - технічною ізоляцією та відсталістю. Вона шокована: сам місячний король стає культовою фігурою для руху. Цей рух ідеалістичний, недосконалий, йому бракує повноцінного бачення майбутнього, але уряд, як виявляється, значно гірший. Довідавшись, на якому павутинні брехні та інтриг тримаються ті, хто при владі зараз, Джун мимоволі стає на бік Енкі та його справи. От тільки вона й не підозрює, що принесе їй згодом власна компетентність і сміливість. Хоча під час революції вона - звичайний помічник героя, та опісля вона стане лідеркою, якої потребує її дезорієнтована батьківщина.

Я знаю, що це мій другий допис про "Дівчат з корпусного металу" поспіль, але не вважаю, що це погано!
Якщо ви пропустили попередній допис, який містить важливу інформацію про світ роману, він тут: https://covergirl-ua.dreamwidth.org/7023.html
А зараз переходимо до його другого головного персонажа, Кей Танаки!

По суті, Кей - дівчина без пам'яті. Вона є сильно модифікованою войовницею-надлюдиною, буквально відколи себе пам'ятає, а з якої причини вона пішла у скели, незрозуміло. Принаймні вона не сумнівається, що зробила це не з необхідності, ні заради грошей, ні заради того, щоб урятувати свою шкуру. Дуже багато в ній вказує на те, що вона від народження користувалася такими привілеями, що не мала потреби ризикувати життям на операційному столі. Хоча двоє з її товаришів по загону насправді мають благородні, альтруїстичні мотиви, вона через це почувається незмірно вищою в моральному плані. Її настрій не полегшує її існування в ролі скели, оскільки бійців загону регулярно поєднує телепатичний зв'язок, тож навіть їхні особисті думки стають постійним джерелом взаємного невдоволення. Ба більше, Кей, хоч і не розуміє, нащо їй узагалі бути у війську, почувається зобов'язаною блискучо показати себе в навчанні та на справжніх завданнях лише тому, що вона не може уявити себе менш ніж блискучою. Тому вона ще більше дратується на товаришів, коли ті один за одним зазнають невдачі в тому чи тому завданні. Одним словом, Кей Танака - людина нестерпно погана.
Однак Кей не знає, що вона й сама неідеальна, а може, й навіть далі від досконалості, ніж ті, кого вона зневажає. Вона прагне повернути собі спогади, відколи дізнається, що вони заблоковані, а не стерті. Щоправда, вона й не підозрює, що ці спогади будуть для неї неприємним сюрпризом, представлять її не в найкращому світлі. Серед її гріхів як звичайної людини є всяке: вона і брехала батькам, які, судячи з усього, нічим її не скривдили, і долучилася до політичного руху з сумнівними цілями та ще сумнівнішими методами заради симпатичного хлопчика. Поряд з її тодішньою несвободою волі звичне для скел підпорядкування видається гідною заздрості самостійністю. Однак перш ніж Кей про це дізнається, в неї з'явиться нова ідентичність. Завдяки роботі та зв'язку з товаришами по загону вона поступово стає іншою людиною. Вона знаходить справжніх друзів, які рівні їй і поводяться відповідно. Вона навчається думати про когось, окрім себе. Невдовзі це врятує їй життя та психіку.

Який шалений тиждень! Я зв'язалася з авторкою, щоб не помилитися в новому дописі, й мало не втратила руку. Вищезгадана рука досі болить як дурна, якщо не носити пов'язку зі смердючою маззю, яка серед мух, судячи з усього, вважається десертом абощо, але набирати текст наосліп я цілком можу. Тому я з гордістю представляю допис №25, і він - про ~~космодесантницю~~ (типу, умовно) дівчину-кіборга.

Людство провело в межах флоту з кораблів поколінь уже трохи більше трьохсот років. Жодна жива нині людина вже не знає, як воно - ходити по твердій землі. Сімнадцятирічна Аїша теж цього не знає, хоча й була б цьому рада, тому що Флот, згідно з загальноприйнятою думкою, є лише засобом досягнення мети - прибуття на придатну для життя планету, гідну заміну Давній Землі. Також вона має зробити все, що може, і навіть значно більше, щоб шанс побачити цю планету був у її менших брата і сестри, яким уже немає більше на кого покластися. Для сироти на дні соціальної ієрархії Флоту це нелегко, тож, коли її менший брат підхоплює небезпечну лихоманку, Аїша опиняється перед дилемою. Або працювати двірничкою далі й не забезпечити братові реального шансу побороти хворобу, або передати малечу тітці й піти до війська, щоб забезпечити йому доступ до лікування, що може спрацювати - чи не спрацювати. Здається, вибір очевидний, доки не замислитися як слід про те, що потрібно для того, щоби стати скелою, одним із сильно модифікованих людей / кіборгів, які захищають Флот і підтримують порядок на кораблях.
Ставши скелою, Аїша може попрощатися з нормальним життям. Вона зміниться зовні, перетворившись на величезну масивну істоту з жаскою усмішкою, фізично нездатну обіймати немодифікованих людей - якщо, звісно, не хоче їх умертвити. Все її життя буде присвячено захисту людства від будь-яких загроз, у тому числі й самого людства. Вона завжди носитиме екзоустановку, металевий імплант на спині, майже буквально призначений для того, щоб казати їй, що робити. Цей імплант не лише контролює її тіло та стежить за тим, щоб вона не порушувала наказів начальства, а й зможе телепатично пов'язати її з іншими бійцями її підрозділу, виставляючи всі їхні думки напоказ одне одному через екзосистему. Найважливіше ж те, що їй спершу треба пережити процес обернення: хоча проходити відповідну операцію дозволяють лише ідеально здоровим людям, шанси на виживання після цієї процедури залишають бажати кращого.
Аїша таки витримує процедуру, але їй складно змиритися з тим, що машина диктує їй реакції практично на все та засуджує її звичну поведінку. Адаптуватися їй практично ніколи, бо її негайно зараховують до загону таких самих новобранців. Усі в загоні мають своїх тарганів у голові, але всі зацікавлені в тому, щоб показати себе під час короткого навчання з найкращого боку й потрапити до еліти війська. Замість цього вони всі як один постійно лажають, як на тренуваннях, так і на перших завданнях, і Аїша з її постійною тривожністю - не виняток. Її зневажає інша бійчиня загону, балувана мажорка, якій, вочевидь, ніколи не доводилося дбати про себе самостійно. Їй складно практикувати свою релігію так, як вона звикла. Її дратує повна відсутність особистого простору, характерна для життя скели. На додачу до всього цього невдовзі виявляється, що Аїші не вдалося захистити брата з сестрою, але вона в цьому не винна. По-перше, її премія за вступ і платня загубилися десь дорогою до її тітки. По-друге, її тітка - одна з лідерів того самого руху, з яким Аїша тепер має боротися.
Однак ще є шанс усе владнати. Є способи приховати деякі думки від екзосистеми. І підпільники, і уряд Флоту мають свої брудні секрети, які можна викрити, якщо мати щастя й не ловити ґав. Дізнаючись більше про одне одного, бійці загону починають взаємно поважати одне одного й навіть товаришувати. Аїша все ж таки не втратить себе та всю свою родину. Зате вона врятує все людство і покращить своє життя.

Хоча Нова Аркадія - всього лише невеличке містечко, що прилягає до морської нафтової платформи, Хва - чи не єдина його мешканка, яка не зазнала біотехнічного вдосконалення. Вона нічого не може зробити зі своїм рідкісним захворюванням - хіба що пити таблетки та ховати обличчя від удосконалених людей, щоб ті не бачили її велику винну пляму. Хоча Хва через свій діагноз змушена строго контролювати раціон і боятися нападів, вона працює охоронницею та інструкторкою з самооборони. Заняття це не надто прибуткове, але їй воно здається досить приємним. Одержавши значно вигіднішу пропозицію стати особистою охоронницею юного спадкоємця родини Лінчів, яким належить нафтова платформа біля Нової Аркадії, вона вагається, та зрештою все ж пристає на пропозицію. Тепер Хва може радикально покращити свої побутові умови, та все одно побоюється витрачати багато грошей на себе. Також її бентежить зміна кола спілкування: вона змушена покинути старих друзів і колег, дехто з яких, вочевидь, починає вважати її зрадницею, й долучитися до супергрошовитих Лінчів та їхніх топ-менеджерів. На додачу до всього цього, її оточує смерть. На роботі вона має постійно тримати очі розплющеними (що, зважаючи на її захворювання, звучить як жахливий каламбур), оскільки Джоелові, її підопічному, щороку погрожують убивством. Згідно з цими погрозами, йому залишається жити всього рік. Потім Хва опиняється посеред шкільної стрілянини, під час якої дістає травму. Однак їй неймовірно пощастило в порівнянні з деякими її колишніми подругами: деякі з них помирають за підозрілих обставин.
Хва вже думала, що зав'язала з Лінчами та їхніми сімейними драмами, але змушена повернутися на посаду Джоелової охоронниці. Вона не лише керується турботою про благополуччя хлопчини (в якій вона не готова зізнатися навіть собі), а й хоче скористатися привілеями цієї роботи, щоби провести власне розслідування. Спершу може видатися, ніби у трагічних подій, свідком яких стала Хва, немає нічого спільного. Та вона, скориставшись своїм знанням міста й доступом до його систем стеження, дізнається, що насправді вони пов'язані так, як при здоровому глузді не подумав би ніхто. Те, що Хва виявляє, їй не подобається, і людям, які за всім цим стоять, вона теж не подобається. Однак вона надто рішучо налаштована, щоб дозволити комусь із них замордувати себе чи близьких їй людей.

Фінікс достеменно не знає про себе нічого. Невдовзі це зміниться.
Вона названа на честь чи то міста свого походження, чи то міфічного птаха і провела все життя у, по суті, величезному розцяцькованому лабораторному комплексі, справжнє призначення якого відоме навіть не кожному з його мешканців. Формально їй чи то два роки, чи то сорок - залежно від того, який вік вас цікавить більше: хронологічний чи біологічний. Вона відзначається майже надлюдською вченістю, проте завдяки вихованню абсолютно не розуміє, як влаштований світ. Однак усе це і близько не пояснює її істинну природу, про яку вона довідається лише завдяки низці надзвичайних подій.
Хоча Фінікс важко переживає таємничу смерть друга, насправді у небезпеці вона сама. Невдовзі вона відкриває свою найбільшу суперсилу, яка в разі активації, буквально спалює її зсередини. Однак це практично не проблема, оскільки Фінікс також здатна воскресати самотужки, так, що на згадку про кінець їй не залишається навіть шраму. Ба більше, Фінікс швидко дізнається, як цю здатність можна перетворити на зброю, і користується нею за потреби. Та попри всі свої суперсили Фінікс прагне нормального життя і влаштовує його собі - щоправда, ненадовго. Корпорація, що її створила, не збирається дати чи не найбільшому своєму активу втекти, тож Фінікс невдовзі знову опиняється на втіках. От тільки цього разу вона знаходить супутників - парочку таких самих мутантів зі зруйнованої лабораторії. Всі вони бачили несправедливості, які вчиняли їхні творці, і побачать іще більше, але їм уже тепер здається, що з них досить. Втім, важко сказати, що дратує Фінікс більше - те, що її противники спокійно йдуть наперекір природі, чи властивий їхній діяльності расистський підтекст. Очевидно лише одне: вона хоче справедливішого, безпечнішого світу, що відповідає її ідеалам. Попри необхідність об'єднувати зусилля з іншими людьми, наділеними суперсилами, вона є однією з головних рушійних сил бунту, який починає назрівати, і продовжує боротьбу навіть тоді, коли залишається сама. Фінікс поступово усвідомлює, що вона є зброєю за природою, такою собі живою ядерною бомбою. Однак вона готова використовувати це у власних цілях - особливо тоді, коли їй набридає людство як таке.

Джек була хорошою дівчинкою з пристойної родини, але з власного вибору стала піраткою. Надворі 22 століття, і світ, у якому вона живе, гіперз'єднаний, та все ж у ньому є дуже багато місця для піратства та всього властивого йому антуражу. Цей світ антиутопічний: громадянські права в повному обсязі коштують таких грошей, яких багато в кого немає, а ліки, що рятують життя, винаходять майже регулярно, та вони все ж недоступні переважній більшості людей. Рабство функціонує з низкою застережень і обмежень, але їх легко обійти. Джек уникнула всіх цих бід, а також багатьох інших, просто завдяки тому, ким вона народилася (на момент її народження її рідні вже понад століття були повноправними громадянами процвітаючої Канади), але вона вирішила допомагати тим, кому пощастило менше, а не стати корпоративною дослідницею з доброю платнею. В результаті тепер вона вивчає всі корисні патентовані препарати, що з'являються на ринку, та копіює їх, аби зробити їх доступними широкому загалу.

Діяльність це, звісно, неприбуткова, тож Джек, аби зводити кінці з кінцями, доводиться займатися на стороні менш почесною роботою. Заради грошей вона торгує рекреаційними наркотиками та препаратами-стимуляторами, які також часто бувають спіраченими новинками. Саме такий препарат і доводить Джек до біди: вона піратить перспективну речовину, що не пройшла належні випробування, і невдовзі дізнається, що вона має жахливі побічні ефекти. Люди, що просто хотіли підвищити свою продуктивність, буквально запрацьовують самі себе до смерті, при цьому наражаючи на небезпеку інших. Джек не може просто махнути на це рукою й відчайдушно намагається зупинити шкоду, яку чинить препарат. "Заксі", корпорація-виробник препарату, звісно, розлючена і хоче влаштувати показову екзекуцію. Тому не дивно, що Джек, яка й без того вже не один рік перебуває на втіках, переслідує команда висококваліфікованих убивць. Тим часом вона намагається створити ліки від наслідків вживання препарату. Для цього їй доводиться скористатися допомогою людей, із якими вона б воліла більше ніколи не зустрічатися, людей, від яких вона й не сподівалася на допомогу, та навіть однієї особи, що не є людиною.

Джек, звісно, не дурна, тож найманим убивцям, попри підтримку всемогутньої МКВ (Міжнародної коаліції власності), важко її знайти. Однак вони наближаються попри всі її старання убезпечити себе. От тільки, коли вони таки знаходять Джек, їм доводиться зіткнутися з дечим неочікуваним, тим, що вона здобула завдяки іншому зі своїх численних талантів.

Рідрі не пощастило народитися у всесвіті, розідраному військовим конфліктом, і постраждати від нього в дитинстві. Перш ніж стати підлітком, їй довелося пережити втрату батьків і відновитися від ушкодження мозку, будучи аутичною дитиною. Ба більше, вона вийшла з усього цього загартованою, сильнішою і розумнішою, заразом відкривши в собі низку талантів. Коли вона виростає, виявляється, що вона цілком може покласти край цій війні, що лютувала більшу частину її життя.
До двадцяти шести років Рідра встигає написати декілька книжок поезії (і від неї явно можна чекати більше), отримати ліцензію пілота космічного корабля, досягти успіху в бойових мистецтвах і, що найважливіше, спробувати попрацювати на армію рідного Альянсу криптографом і знудитися цією роботою. Однак армії вдається після тривалого торгу отримати від неї допомогу знову, коли вона стикається з лінгвістичною головоломкою, яку геть не може розгадати. Інша сторона конфлікту, Загарбники, почали використовувати під час саботажу таємничий код, який у війську Альянсу прозвали "Вавилон-17". От тільки, як швидко помічає Рідра, це не код, а мова. І до того ж дуже дивна мова. Швидке знайомство з Вавилоном-17 дає Рідрі можливість прогнозувати, де відбудеться наступна атака, тож вона здуває пил зі своєї ліцензії пілота і береться керувати космічним кораблем. Справі не допомагає те, що частина спеціально підібраної нею команди, попри очевидну компетентність, страждає від власних психологічних проблем. Однак Рідрі все-таки вдається дати раду багатьом їхнім проблемам і навіть вести їх у справжні космічні бої, водночас ведучи перемовини з численними можновладцями, від яких залежить їхня місія та життя, і гарячково працюючи над граматикою та лексикою Вавилону-17. Щоправда, вона не враховує, що її інтелект, знання та здібності, які завжди дуже їй допомагали, цілком можуть її згубити. Або ні. Насправді можливо, що вона знайшла спосіб не лише виправити лихо, якого вона сама накоїла, а й побити Загарбників їхньою ж зброєю.

Колись Джун була звичайною дівчиною. Гаразд, викресліть це, бо тепер ця фраза видається надто заяложеною та недостатньою. Насправді Джун була звичайною до скреготу зубовного, звичайно звичайною. Вона задовольнялася всім, що дарувало чи підсовувало їй життя, погодилася на нудну, монотонну "паперову" роботу попри наявність важко заробленого університетського диплому, вірила в позитивне мислення і практично не піддавала сумніву чужі слова чи дії. Ну, це поки не прийшла біда.

Тепер вона живе в режимі, створеному божевільними косплеєрами Старого Заповіту. Її новий статус Служниці, про який вона не просила, означає, що вона позбавлена всього, що колись мала, а натомість не отримує нічого. Джун розлучають із родиною, позбавляють усіх фундаментальних прав, змушують жити за одноманітним розпорядком в оселі, яка їй не належить, у ролі ходячого інкубатора для заможної літньої пари, яка не може мати власних дітей. Єдиний одяг, на який вона має право незалежно від сезону, - це уніформа, рівною мірою огидна в естетичному плані і незручна. Кімната, яку вона тепер займає, раніше належала іншій такій жінці, як вона, а та, як вона згодом дізнається, там-таки і вкоротила собі віку. Навіть імені в неї вже немає - його замінив своєрідний титул, який позначає, що нею володіє той багатій. Навіть більш традиційно жіноча домашня робота тепер для неї в основному під забороною, тому що вважається потенційно шкідливою для неї. На додачу до всього, їй постійно брешуть. Державна пропаганда, яку радо ковтає суспільство в цілому, залюбки повторює, наскільки важливим є існування та робота Служниць для новонародженої Республіки Гілеад і що таких, як вона, шанують і захищають. У результаті у Джун явно розвиваються психічні проблеми, наприклад, клептоманія, однак їй вдається приховувати ці проблеми практично від усіх. Але вона не гнеться і не ламається, а опирається.

Впродовж книжки Джун перетворюється на своєрідну потрійну агентку. Коли і її господар, і його дружина потай пропонують їй домовленість, яка потребує немислимого порушення нових суспільних норм, вона погоджується, вважаючи, що через свою безсилість просто не може відмовитися від їхніх пропозицій. Однак цю установку вона швидко змінює на "чому б, блін, і ні?" й починає використовувати ці домовленості собі на користь. Вона просить про які-небудь бонуси, від дрібничок на кшталт косметики до таких, що мають велику символічну цінність, як-от фото її доньки, яку влада забрала та перевела до іншої родини. При цьому вона також дедалі більше втягується до руху опору.

Якось виявляється, що тиха і побожна на перший погляд Служниця з іншого господарства насправді належить до руху за знищення Гілеаду і шукає нову агентку для опору. Джун їй попервах не довіряє, але поступово зацікавлюється тим, що робить рух, і врешті-решт долучається до справи. Тоді ж її вже не злякати нічим. Навіть побачивши, як іншого члена опору засуджують на смерть за дещо справді ганебне (і таке, чого він, звісно, не робив), і довідавшись, що її подругу тихенько "щезли", вона готова і рада понести далі естафету, яку їй так раптово передали. Джун усе життя бачила героїзм у виконанні інших жінок, хай часом їхні зусилля і бували спрямованими не на те або марними. Тепер настав час, коли вона зробить щось героїчне сама.

Тому що рольові моделі важливі.

Тому що кожен може бути героєм.

Подивившись на неї, можна подумати, що вона надто тендітна, щоб самостійно перейти вулицю. Тим часом сама вона вважає себе здатною переноситися в минуле - і недарма.
( Ховаю подальший текст під кат через спойлери. )

(Всупереч майже усталеній традиції цього блоґу я не вказую її повне ім'я, щоб уникнути спойлерів)

На перший погляд Бінті здається всього лише звичайною африканською школяркою з Землі відносно далекого майбутнього - вирізняє її хіба що інтелект і пристрасть до знань. От тільки саме пристрасть до знань змушує її втекти з дому заради навчання у престижному університеті на іншій планеті: полишити рідну громаду означає піти проти принципів її вкрай ізоляціоністської культури. Дорогою до університету Бінті вплутується у давній конфлікт, у якому людям з її народу була відведена роль, по суті, потенційних випадкових жертв. Космічний корабель, яким вона подорожує, захоплює група негуманоїдних іншопланетян, і вона невдовзі залишається єдиною живою людиною на борту. Нібито цілком очевидно, що дівчина-підліток без бойових навичок навряд чи вийде цілою з транспортного засобу, повного войовничих озброєних розумних істот. Однак їй це вдається, і при цьому вона також робить дещо надзвичайно важливе для вирішення конфлікту, який забрав дуже багато життів.
Проте не можна сказати, що Бінті невдовзі починає "жити довго і щасливо": вона не один місяць мучиться ПТСР і навіть регулярно відвідує психотерапевта під час навчання. Що ж, будьмо чесними: вже те, що вона по змозі відвідує сеанси психотерапії та регулярно займається самодопомогою, борячись зі своїми психічними проблемами, робить Бінті доброю рольовою моделлю. Зрештою, скільки в науковій фантастиці персонажів, які потребують допомоги через проблеми з психічним здоров'ям і, власне, користуються нею? (Якщо вже на те пішло, то як часто у просунутих фантастичних сетинґах узагалі береться до уваги допомога тим, хто має проблеми з психічним здоров'ям?) Водночас Бінті є "лагідним воїном" - дипломатія та перемовини даються їй так само легко, як математика і техніка. Завдяки цьому вона здатна допомогти багатьом іншим особам (людям і не людям), навіть коли сама потребує допомоги, для чого вона, зокрема, намагається запобігти ще одній війні. Тим не менше, не можна сказати, що Бінті зовсім позбавлена недоліків: їй доводиться поставити під сумнів деякі власні упередження, а ще вона страждає від серйозних внутрішніх суперечностей. Попри те, що чимало речей, прийнятих у її культурі, їй осоружні, вона не може уявити себе окремо від рідної громади та відкинути багато її традицій. Хоча рідні від неї практично відмовляються, вона все одно так сильно переймається ними, що мало не божеволіє, коли все вказує на те, що їх було знищено у власній домівці. Однак Бінті витримує геть усі негаразди, які їй підкидає світобудова, і при цьому неймовірно зростає як людина.