covergirl_ua | Entries tagged with мандрівниці в часі

Усе почалося 1967 року з команди, що складалася з чотирьох науковиць, в усамітненій лабораторії в Камбрії. Марґарет Нортон, баронеса та космологиня. Люсіль Вотерс, єдина чорношкіра в команді, яка хотіла зробити радіохвилі швидшими за світло. Ґрейс Тейлор, яка прийшла невідомо звідки, щоб поділитися своїми знаннями про поведінку матерії. Барбара "Бі" Гірфорд, наймолодша в команді та експертка з поділу ядра. Втім, одна з матерів-засновниць подорожей у часі так і не одержала жодної реальної користі з їхнього винаходу через нервовий зрив під час показаного по телебаченню інтерв'ю. Хоча згодом дослідження Барбари приносять ще більше користі, Марґарет більше не дозволяє їй займатися подорожами в часі. Вона, невблаганна лідерка новоствореного Конклаву подорожей у часі, впевнена: жодну людину, що переживала бодай легкі психічні розлади, не можна підпускати на гарматний постріл до машин часу. Тому до команди невдовзі долучається ще одна мати-засновниця - Анґарад Міллс, колишня балерина та медична інженерка британської космічної програми, а також майбутня заміна Марґарет. Так починається шлях Марґарет до зустрічі з власною долею. Можна вірити в карму або не вірити, але в цьому всесвіті вона - зла сучка, що рано чи пізно добереться до безпринципної Марґарет.
Переходимо до 2017 року. Барбара - дуже енергійна бабця з загадковим минулим і несподіваним теперішнім. Хоча подорожі в часі вже стали невід'ємною частиною британської культури, про роль Бі в цьому ніколи не говорять у її родині. Однак ситуація змінюється, коли Бі одержує послання від Ґрейс, яке також помічає її онука Рубі Ребелло. Не до кінця заповнене свідоцтво про смерть, складене в оригамі-фігурку кролика, як натяк на смерть самої Бі. Це стимулює їх обох, але стимулює по-різному: якщо Бі потай працює над технологією економії палива для подорожей у часі, то Рубі починає цікавитися Конклавом і самою Ґрейс Тейлор, яка тим часом уже почала включати подорожі в часі у свою художню творчість. Згодом виявляється, що Ґрейс передбачила смерть не Бі, а іншої людини, але Рубі все ж бачить на власні очі смерть однієї з перших мандрівниць у часі та відіграє дуже важливу роль у загибелі іншої. При цьому вона ще й розбирається з проблемами у стосунках, але врешті-решт просто закохується в людину, яку вперше бачить старенькою бабусею за крок від власної смерті. Як не дивно, останнє не так трагічно, як здається: вони стануть чи не найщасливішою парочкою у книжці.
Тим часом у 2018 році студентка-археологиня Одетт Софола лякається до смерті першого ж дня на волонтерській роботі в музеї. Ставши першою людиною, що побачила страхітливо спотворений труп у підвалі (і, звісно ж, підозрюваною в убивстві), вона здобуває травму і через це стає одержимою загадковим убивством. Це явно був не суїцид, однак це явно сталося в замкненому підвалі, поки всі працівники музею були у відпустці. Щоби з'ясувати правду, Одетт врешті-решт претендує на роботу детектива у Конклаві, збрехавши при цьому, що не має проблем із психічним здоров'ям. Хоча кінець кінцем вона дістає заслужене покарання за брехню, врятувавшись від найстрашнішого лише завдяки талану, вона докладає рук до падіння справжньої лиходійки, яка заразом виявляється і тим трупом, через який Одетт і розпочала свої пошуки.

На перший погляд, Геллі - звичайна студентка, якій потрібна академвідпустка. Хоч їй і подобається те, що вона вивчає у виші, одного разу вона просто надто сильно втомлюється й їде з Великої Британії до Франції, навіть не повідомивши рідних. Вона спантеличена і гадки не має, що робити далі, аж тут якийсь незнайомець пропонує їй спробувати влаштуватися на роботу в одному барі, що вона й робить. Геллі нелегко адаптуватися до нової роботи, в якій однаково багато стресу та випивки коштом закладу, але всі її робочі проблеми меркнуть на тлі того, для чого вона насправді сюди прийшла. Геллі має майже унікальну здатність, завдяки якій є єдиною можливою користувачкою часової аномалії, захованої в льоху бару. Як виявив Дім Януса, орден, що об'єднує таких мандрівників у часі, як вона, війні, що закінчується ядерним апокаліпсисом, можна запобігти, скориставшись цією ж таки аномалією. Це означає, що їм потрібно привести до неї Геллі, що легко вдається одному з їхніх агентів, і вмовити її виконати низку абсурдних на перший погляд завдань у минулому, на що вона реагує з недовірою та обуренням. Втім, коли вона таки потрапляє в досить далеке минуле, її ставлення змінюється. Геллі знаходить нову подругу й успішно запобігає зведенню будівлі, яка б інакше відіграла вирішальну роль у розвитку майбутнього конфлікту.
Однак її стосунки з аномалією не закінчуються. Геллі втягує в нові подорожі, вона поступово підсідає на них і усвідомлює свої сили, якими часто користується задля добра інших. Найяскравіший приклад - її допомога юній музичній вундеркіндці, що запобігає народженню людини, яка й розпалила ту саму війну. Хоча конкретно цю катастрофу й відвернуто, Геллі виявляє, що є й інші майбуття, яким краще не відбуватись і які зачіпають її кохану людину, тож вона не вважає своє роботу завершеною. Вона вже бачила, що аномалії зробили з іншими мандрівниками в часі, які не знали, де зупинитися. Тож вона прекрасно розуміє, що скоро має зупинитись і взагалі поїхати з Парижа, щоб її не спокушав поклик аномалії. Проте вона також не залишить друга в біді й не допустить, щоб страждали невинні.

Подивившись на неї, можна подумати, що вона надто тендітна, щоб самостійно перейти вулицю. Тим часом сама вона вважає себе здатною переноситися в минуле - і недарма.
( Ховаю подальший текст під кат через спойлери. )

Наша перша кандидатка - одна з моїх улюблених персонажок в одному з моїх улюблених жанрів.

Дана завжди була жінкою непересічною. Заради літературної кар'єри вона пішла на ризик відірватися від родини, злидні та голод. Заради любові вона не побоялася очевидного дисбалансу влади у стосунках: вона - афроамериканка, він - білий (і будьмо чесні, в романі це принесло чудові плоди). Отримавши на день народження чи не найбожевільніший подаруночок усіх часів і народів, вона майже не губиться і витискає якнайбільше з жахливої ситуації. Щойно її без попередження викидає в минуле, коли вона раптово з'являється невідомо де, вона рятує незнайому людину від потопання. На відміну від більшості мандрівниць у часі, які тут засвітяться, Дана не має формальної підготовки в галузі історії часу та місця, до яких потрапляє, та й будь-якої історії взагалі. До того ж у минуле і назад її, на перший погляд, кидає навмання, але їй доволі швидко вдається адаптуватися до свого нового графіка. І звісно, вона мала потрапити саме на плантацію в Меріленді на початку 19 століття, просто до рук дуже проблемної сім'ї рабовласників, а гірший пункт призначення для чорношкірого мандрівника в часі важко собі уявити. Ускладнює ситуацію те, що Дана змушена допомагати одному з них - хлопчикові, з якого в неї на очах виростає страшенний гад. Якщо вона не допоможе йому вижити, щоб він згодом вчинив таке, від чого стало б гидко будь-якій людині з робочим моральним компасом, їй не народитися. Хоч Дана так насправді й не переборює свою огиду до жахливої сімейки та її схильного до негараздів спадкоємця, якого мусить захищати, їй вдається виконати своє завдання.
Однак не можна сказати, що Дана водночас не переслідує власні цілі. Вона не лише готова допомогти людині в біді - вона цілеспрямовано шукає шляхів вчинити так, як годиться. При цьому вона практично не дбає про можливі наслідки: для неї важливо лише захистити слабких і бодай частково відновити справедливість. Щойно в Дани з'являється така можливість, вона навчає дитину з рабської родини основ грамоти, а трохи побачивши медицину 19 століття в дії, вона, коли її знову відносить у минуле, бере з собою трохи таблеток 70-х років. Часові парадокси? Ні, не чула. Проте й шибайголовою її не назвеш: вона більшу частину книги лишається врівноваженою, доволі спостережлива та швидко заповнює прогалини у знаннях будь-якою інформацію, на яку може натрапити. Навіть б'ється вона, пригадуючи те, що колись бачила у бойовиках. Останнє також чудово показує її найнеймовірнішу рису: Дана практично не вписується в типаж, який люди зазвичай уявляють, почувши слова "сильна персонажка". Вона - не просто сувора бойова жінка, вона не войовниця і навіть не лідерка. На хвилиночку: попервах Дана навіть сумнівається, що їй варто бити людей заради самооборони. Її приклад чудово показує: якщо вигадана жінка не зайнята весь час ефектними подвигами, це не конче має означати, що вона нецікава чи пасивна.