covergirl_ua | Entries tagged with інвалідність

Матильда народилася відносно привілейованою, та їй при народженні все ж таки не пощастило. Як спадкоємиця маленького, але гордого князівства Вільшаний Струмок, вона продовжує рід аристократів, не підзвітних нікому, крім самого німецького імператора. Як клишоногу від народження її вважають провісницею нещастя, проблемою й повним провалом, і вона осоружна навіть власним слугам. Попри інвалідність, яка завдає болю та обмежує мобільність, і те, що через цю інвалідність їй не довіряють, Матильду не звільняють від обов'язків княжни. У свої тринадцять вона вже встигла успадкувати владу від покійного батька, відає бухгалтерією Вільшаного Струмка і потроху займається дипломатією не без допомоги матері-регентші. Однак майбутнє в управлінні державою з, імовірно, вигідним шлюбом її не спокушає: вона воліє провести все життя в монастирі, пишучи книжки, як безліч учених. Тож не дивно, що Матильді стає легше на душі, коли вона дізнається, що її князівством заволодів її жадібний кузен, який бере її в полон і навіть не збирається видавати її заміж. Однак дуже скоро вона починає ставити під сумнів власні цінності та уявлення про життя.
По-перше, виявляється, що ув'язнення зовсім не дотягує до романтизованного уявлення, що склалося в Матильди завдяки біографії великого Боеція. Коли її рятують друзі, вона змушена доходити до меж своїх фізичних можливостей і невдовзі розуміє, що їй це подобається. Хоча Матильда ніколи не вбиватиме драконів, як цього хочуть її друзі, вона все ж може знайти собі місце в їхній пригоді, супроводжуючи їх і пишучи посібник для майбутніх драконовбивць. Щоправда, жоден дракон, якого вони зустрінуть, не дорівняється до інших небезпек на їхньому шляху - здебільшого в людській подобі. Матильда протистоятиме демонічним Диким Ловам, врятується від примусового шлюбу з незнайомцем, який має брудну таємницю, і звільнить купу людей. Що найважливіше, вона зрозуміє, як живеться розумній істоті, що дуже сильно відрізняться від людей як будовою тіла, так і мисленням. З іншого боку, як виявляється, чернече життя - це для неї занадто, насправді їй цілком комфортно в ролі правительки Вільшаного Струмка, де її чекають, а князівські обов'язки - не завада її вченим заняттям. Вона напише власну книгу, хоч і не таку, яку спершу собі уявляла.

Хоча Нова Аркадія - всього лише невеличке містечко, що прилягає до морської нафтової платформи, Хва - чи не єдина його мешканка, яка не зазнала біотехнічного вдосконалення. Вона нічого не може зробити зі своїм рідкісним захворюванням - хіба що пити таблетки та ховати обличчя від удосконалених людей, щоб ті не бачили її велику винну пляму. Хоча Хва через свій діагноз змушена строго контролювати раціон і боятися нападів, вона працює охоронницею та інструкторкою з самооборони. Заняття це не надто прибуткове, але їй воно здається досить приємним. Одержавши значно вигіднішу пропозицію стати особистою охоронницею юного спадкоємця родини Лінчів, яким належить нафтова платформа біля Нової Аркадії, вона вагається, та зрештою все ж пристає на пропозицію. Тепер Хва може радикально покращити свої побутові умови, та все одно побоюється витрачати багато грошей на себе. Також її бентежить зміна кола спілкування: вона змушена покинути старих друзів і колег, дехто з яких, вочевидь, починає вважати її зрадницею, й долучитися до супергрошовитих Лінчів та їхніх топ-менеджерів. На додачу до всього цього, її оточує смерть. На роботі вона має постійно тримати очі розплющеними (що, зважаючи на її захворювання, звучить як жахливий каламбур), оскільки Джоелові, її підопічному, щороку погрожують убивством. Згідно з цими погрозами, йому залишається жити всього рік. Потім Хва опиняється посеред шкільної стрілянини, під час якої дістає травму. Однак їй неймовірно пощастило в порівнянні з деякими її колишніми подругами: деякі з них помирають за підозрілих обставин.
Хва вже думала, що зав'язала з Лінчами та їхніми сімейними драмами, але змушена повернутися на посаду Джоелової охоронниці. Вона не лише керується турботою про благополуччя хлопчини (в якій вона не готова зізнатися навіть собі), а й хоче скористатися привілеями цієї роботи, щоби провести власне розслідування. Спершу може видатися, ніби у трагічних подій, свідком яких стала Хва, немає нічого спільного. Та вона, скориставшись своїм знанням міста й доступом до його систем стеження, дізнається, що насправді вони пов'язані так, як при здоровому глузді не подумав би ніхто. Те, що Хва виявляє, їй не подобається, і людям, які за всім цим стоять, вона теж не подобається. Однак вона надто рішучо налаштована, щоб дозволити комусь із них замордувати себе чи близьких їй людей.

Цього разу я зроблю дещо незвичне - розповім про персонажку з Warhammer 40,000 (40k), який формально є ігровим сетингом. Однак я з ним знайома передусім завдяки книжкам про цей усесвіт, та й узагалі прийшла у фендом заради книжок, а ця персонажка - ГГ однієї з них, тож гадаю, що вона технічно вписується у формат. ( Read more... )

І знову у нас відносно спойлерний допис, тому знову ховаю текст під кат.
( Read more... )

Коли їхня мати, що мітить у злі королеви-відьми, надумала заволодіти світом, Морі та її сестра-близнючка Мор цілком могли залишитись осторонь. Та все ж вони зробили інший вибір і жахливо постраждали: через майже абсурдний нещасний випадок під час їхньої битви Мор загинула, а Морі отримала інвалідність. Таким чином, життя Морі перетворюється зі стерпного на натуральне пекло. Вона залишається без людини, яку звикла вважати своєю половинкою (до того ж кращою у певних аспектах), навіки позбувається можливості займатися спортом, в тому числі й тим, який їй подобався, та стикається з недоступністю середовища практично всюди, куди приходить. Морі змушена боротися з постійним фізичним болем, який ще й не дає їй бачити фей так часто, як раніше. А на додачу до всього її відправляє до школи-пансіону в Англії, середовища, відверто ворожого до таких дівчат, як вона - валлійка з інвалідністю і представниця середнього класу, - батько, якого вона практично не знає. Однак Морі впевнена: з книжками її існування все ще стерпне. Вона - завзята шанувальниця фантастики і швидко знаходить кілька стабільних джерел нових книжок для себе, хоча й може прочитати один роман менш ніж за день. І все ж Морі, хоч і схована за стінами відверто немагічної школи, не захищена від шкідливої магії, яку застосовує її мати, а її спроби самооборони можуть провалитись або забезпечити їй покарання від адміністрації школи.
Щоправда, корисна магія не зовсім зникла з життя Морі. Їй вдається зустрітися з померлою сестрою - і вона мало не йде за нею. Вона за будь-якої нагоди намагається зустрітися з феями, і часом це їй навіть вдається. Перш ніж заприсягтися ніколи не застосовувати магію не задля самозахисту, вона виконує ритуал для того, щоби знайти споріднені душі. Можливо, він навіть виявився неймовірно успішним. Або ні. Проблема з магією, якою користується Морі, у тому, що вона сильно впливає на час і простір і її існування завжди можна заперечити. Тож, наскільки ми знаємо, Морі могла знайти свій клуб любителів фантастики суто випадково або, власне, начаклувати його. Вона могла чарами добитися симпатії від свого ідеального хлопця або зробити так, що він узагалі з'явився на світ. Ба більше, є ймовірність, що вона створила весь фантастичний фендом разом із клубами та конвентами (і цим блоґом, гадаю, теж). Схоже, ми ніколи не знатимемо правду - кінець кінцем, зміни у просторово-часовому континуумі просто неможливо ні довести, ні спростувати.

Щоправда, є руїни заводу, який колись мозолив очі Морі та Мор. Труп чоловіка, який чіплявся до Морі. Хлопець-маґл, якому з допомогою Морі вдалося побачити фей. А ще нетрадиційна процедура, в якій Морі відчуває потужну магію, приносить її скаліченій нозі більше користі, ніж офіційна медицина. Під час іншого двобою з матір'ю Морі навіть бачить справжню казкову магію, значно яскравішу за все, з чим вона досі стикалася. Втім, її якраз дуже-дуже легко спростувати. Судячи з того, що ми знаємо, там усе можна просто пояснити тим, що книжки люблять тих, хто їх любить. А хіба ні?

Колись Монца пройшла шлях від юної сирітки, в якої за душею не було нічого, крім манюсінької ферми та меншого братика-слабака, до генералки найманців, якій ніколи не бракує роботи. В юності вона втратила майже все просто через те, що народилася у вічно нестабільній, розідраній війною країні, але тепер вона одержує зиск із цієї ситуації, маючи владу завдяки своєму становищу та користуючись підтримкою ще могутнішої людини. Втім, цілком очевидно, що колись Монці може захотітися більшого і вона може справді цього добитися, і це бентежить її наймача. Тому Монцу жахливо зраджують і мало не вбивають. Виживає вона лише завдяки ретельній, але сумнівній операції; тепер вона - самотнє ніщо, якому доводиться пристосовуватися до свого нового становища, передусім - до своєї інвалідності. Однак будувати нове життя з нуля Монці просто замало, тож вона задумує помсту.
Вона достеменно знає, що за її зрадою стоять семеро конкретних людей і вирішує вбити їх усіх. Монца змушена ганятися за ними по всій країні, а дорогою збирає команду помічників. За неї часто щось роблять інші люди, але завжди відповідно до її плану. До того ж вона досі не проти встряти у бійку й собі і навіть помахати рапірою, хоча тепер вона, безперечно, і близько не така добра бійчиня, якою була колись. Також вона надає великого значення інтригам і маніпуляціям і не боїться втрутитись у політичну махінацію, що може або принести їй іще більшу владу, ніж колись, або вбити її. Втім, не можна сказати, що у Монци немає проблем: вона доволі сильно соромиться своєї спотвореної зовнішності і мусить якось давати раду своєму заплутаному особистому життю. Попри це, вона поступово підходить до своєї мети й наближається до свого колишнього наймача, людини, що, власне, й задумала її зрадити.
Перед останнім ударом Монца ненадовго впадає у шок, дізнаючись дещо немислиме про людину, яка раніше була їй дорога. По суті, така новина могла б довести до істерики практично будь-кого, але вона опановує себе і доводить свій план до кінця. В результаті вона змушена керувати містом-державою, не маючи надійних союзників, але вона рішучо налаштована нікому не дати собою командувати.

Рідрі не пощастило народитися у всесвіті, розідраному військовим конфліктом, і постраждати від нього в дитинстві. Перш ніж стати підлітком, їй довелося пережити втрату батьків і відновитися від ушкодження мозку, будучи аутичною дитиною. Ба більше, вона вийшла з усього цього загартованою, сильнішою і розумнішою, заразом відкривши в собі низку талантів. Коли вона виростає, виявляється, що вона цілком може покласти край цій війні, що лютувала більшу частину її життя.
До двадцяти шести років Рідра встигає написати декілька книжок поезії (і від неї явно можна чекати більше), отримати ліцензію пілота космічного корабля, досягти успіху в бойових мистецтвах і, що найважливіше, спробувати попрацювати на армію рідного Альянсу криптографом і знудитися цією роботою. Однак армії вдається після тривалого торгу отримати від неї допомогу знову, коли вона стикається з лінгвістичною головоломкою, яку геть не може розгадати. Інша сторона конфлікту, Загарбники, почали використовувати під час саботажу таємничий код, який у війську Альянсу прозвали "Вавилон-17". От тільки, як швидко помічає Рідра, це не код, а мова. І до того ж дуже дивна мова. Швидке знайомство з Вавилоном-17 дає Рідрі можливість прогнозувати, де відбудеться наступна атака, тож вона здуває пил зі своєї ліцензії пілота і береться керувати космічним кораблем. Справі не допомагає те, що частина спеціально підібраної нею команди, попри очевидну компетентність, страждає від власних психологічних проблем. Однак Рідрі все-таки вдається дати раду багатьом їхнім проблемам і навіть вести їх у справжні космічні бої, водночас ведучи перемовини з численними можновладцями, від яких залежить їхня місія та життя, і гарячково працюючи над граматикою та лексикою Вавилону-17. Щоправда, вона не враховує, що її інтелект, знання та здібності, які завжди дуже їй допомагали, цілком можуть її згубити. Або ні. Насправді можливо, що вона знайшла спосіб не лише виправити лихо, якого вона сама накоїла, а й побити Загарбників їхньою ж зброєю.

Наша перша кандидатка - одна з моїх улюблених персонажок в одному з моїх улюблених жанрів.

Дана завжди була жінкою непересічною. Заради літературної кар'єри вона пішла на ризик відірватися від родини, злидні та голод. Заради любові вона не побоялася очевидного дисбалансу влади у стосунках: вона - афроамериканка, він - білий (і будьмо чесні, в романі це принесло чудові плоди). Отримавши на день народження чи не найбожевільніший подаруночок усіх часів і народів, вона майже не губиться і витискає якнайбільше з жахливої ситуації. Щойно її без попередження викидає в минуле, коли вона раптово з'являється невідомо де, вона рятує незнайому людину від потопання. На відміну від більшості мандрівниць у часі, які тут засвітяться, Дана не має формальної підготовки в галузі історії часу та місця, до яких потрапляє, та й будь-якої історії взагалі. До того ж у минуле і назад її, на перший погляд, кидає навмання, але їй доволі швидко вдається адаптуватися до свого нового графіка. І звісно, вона мала потрапити саме на плантацію в Меріленді на початку 19 століття, просто до рук дуже проблемної сім'ї рабовласників, а гірший пункт призначення для чорношкірого мандрівника в часі важко собі уявити. Ускладнює ситуацію те, що Дана змушена допомагати одному з них - хлопчикові, з якого в неї на очах виростає страшенний гад. Якщо вона не допоможе йому вижити, щоб він згодом вчинив таке, від чого стало б гидко будь-якій людині з робочим моральним компасом, їй не народитися. Хоч Дана так насправді й не переборює свою огиду до жахливої сімейки та її схильного до негараздів спадкоємця, якого мусить захищати, їй вдається виконати своє завдання.
Однак не можна сказати, що Дана водночас не переслідує власні цілі. Вона не лише готова допомогти людині в біді - вона цілеспрямовано шукає шляхів вчинити так, як годиться. При цьому вона практично не дбає про можливі наслідки: для неї важливо лише захистити слабких і бодай частково відновити справедливість. Щойно в Дани з'являється така можливість, вона навчає дитину з рабської родини основ грамоти, а трохи побачивши медицину 19 століття в дії, вона, коли її знову відносить у минуле, бере з собою трохи таблеток 70-х років. Часові парадокси? Ні, не чула. Проте й шибайголовою її не назвеш: вона більшу частину книги лишається врівноваженою, доволі спостережлива та швидко заповнює прогалини у знаннях будь-якою інформацію, на яку може натрапити. Навіть б'ється вона, пригадуючи те, що колись бачила у бойовиках. Останнє також чудово показує її найнеймовірнішу рису: Дана практично не вписується в типаж, який люди зазвичай уявляють, почувши слова "сильна персонажка". Вона - не просто сувора бойова жінка, вона не войовниця і навіть не лідерка. На хвилиночку: попервах Дана навіть сумнівається, що їй варто бити людей заради самооборони. Її приклад чудово показує: якщо вигадана жінка не зайнята весь час ефектними подвигами, це не конче має означати, що вона нецікава чи пасивна.