covergirl_ua | Entries tagged with антигероїні

Дисклеймер: власні назви з "Макової війни" я наразі транскрибую інтуїтивно. Якщо назва видається схожою на китайську, я послуговуюся старою системою Кірносової (читай: адаптованою системою Палладія). Про нещодавно оприлюднену систему Кірносової-Цісар знаю, проте користуватися нею ще не ризикую. Решту власних назв транскрибую, спираючись на англомовний оригінал. За кілька днів до початку роботи над цим дописом я спробувала зв'язатися з авторкою та попросити в неї якийсь довідничок із вимови та/або етимології власних назв, бо підозрюю, що там удосталь слів із рідкісних азійських мов, які дуже важко розпізнати "на око". Але вона на моє повідомлення так і не відповіла. Принагідно висловлюю співчуття потенційним українським перекладачам трилогії про "Макову війну" (так, я сподіваюся, що вона дістанеться на переклад мені, і заради цього готова мордуватися не менше, ніж головна героїня перед вступом до академії, та ви ж знаєте: сама себе не пожалієш - ніхто не пожаліє).

Жинь, м'яко кажучи, ніколи не відчувала любові прийомних батьків, але договірний шлюб у чотирнадцять років із утричі старшим за неї чоловіком - це було забагато навіть для такої родини, як у них. Їй спав на думку лише один спосіб від нього врятуватися - продовжити навчання. Однак у всій Нікарській імперії є всього один вищий навчальний заклад, що приймає студентів безкоштовно - Сінеґардська академія. І так уже вийшло, що він - найкращий в країні та відомий тим, як важко туди потрапити. Вступати туди можуть лише ті, хто одержує найкращі результати на Кецзюй, щорічному іспиті для потенційних студентів, і навіть це ще не гарантує випуску з академії. Тож Жинь потрібно всього за два роки навчання в поєднанні з повноцінною роботою наздогнати своїх багатих і випещених однолітків, які буквально почали свій шлях до елітної освіти, ледве навчившись ходити. Їй це вдається. Спершу їй доводиться спростовувати звинувачення в обмані. Потім доводиться пристосовуватися до життя, що ніколи їй не призначалося.
Важко вивчати з нуля кілька академічних дисциплін одночасно, але це, як доводить Жинь, реально. Домогтися прийняття від снобів із гарних родин набагато важче, але вона взагалі може без цього обійтися. Завдяки несподіваному повороту подій Жинь перетворюється на унікального для свого часу бійця. По суті, вона виявляється живим доказом правдивості стародавніх легенд про шаманів і їхні здібності. Вона здатна користуватися величезними силами особливо войовничого бога, силами, які можна обернути на справжню зброю і які тому є дуже корисними для нікарської армії. Схоже, Жинь більше не треба думати, що робити після випуску, позаяк на неї чекає стабільна робота в війську - поки не розпочинається справжня війна.
Перенаселена Муґенська федерація, що швидко модернізується, звісно, вже двічі воювала з Ніканом, і під час другої з цих воєн Жинь осиротіла (як виявляється згодом, більш ніж в одному розумінні). Останнього разу за Нікан заступилась інша держава, та Муґен надто вже рішучо налаштований заграбастати собі нікарські ресурси, в тому числі людські, щоб боятися пов'язаних із цим ризиків. Нове вторгнення стає швидким і кривавим, тож батьківщині Жинь потрібно, щоб на її захист стали всі, хто здатен тримати зброю. Так на полі бою опиняються навіть студенти елітної академії. У ролі звичайної бійчині Жинь передбачувано посередня, її здебільшого рятують удача та несподіваний друг. Однак усе змінюється, коли її проявляються та застосовуються за призначенням її надприродні сили. Жинь охоче долучається до майже секретного підрозділу шаманів і знайомиться там із кількома спорідненими душами, але також гостро усвідомлює невіддільні від своєї нової роботи небезпеки та дискримінацію. Коли вона та її новий підрозділ починають досягати успіхів у війні, усі їхні здобутки зводять нанівець хитрощі ворога та інтриги просто в них за спинами. Ба більше, Жинь дізнається певну неприємну правду про обидва боки конфлікту (самі розумієте, Нікарська імперія не просто так називається імперією), що безпосередньо стосується її життя. Це означає, що вона б могла просто відсторонитися від цього конфлікту, та вона навіть не розглядає це як варіант. Як вона може рятувати тільки власну шкуру, коли досі не відомщені її друзі та близькі? Праведний гнів допомагає Жинь вивільнити свої сили повністю, діючи у справжньому єднанні зі своїм божеством-покровителем, хоча вона усвідомлює всі пов'язані з цим ризики. Помста їй удасться, і вона буде страшною.

Джаз - мешканка Артеміди, першого міста на Місяці. Колись вона проміняла відносно комфортне життя під покровительством батька на злиденне існування носійки і трохи контрабандистки. Джаз, хоч і шкодує про свій життєвий вибір, не збирається зі сльозами повзти додому, а воліє спробувати сили на різних роботах, які можуть дозволити їй зводити кінці з кінцями, як законних, так і ні. Тож не дивно, що вона пристає на дуже сумнівну пропозицію місцевого магната, для якого вона ввозить контрабанду. Щоб офіційно стати мільйонеркою, їй усього-на-всього треба вибратися з безпечної Артеміди й розтрощити певне добувне обладнання, що працює автономно, але завжди перебуває під дистанційним наглядом. Звісно, Джаз майже вдається виконати свій план. Майже. Коли про її злочин стає відомо всім, а місцевому поліціянту стає майже очевидно, що вона приклала до цього руку, вона змушена податися на втіки, а це нелегко зробити в місті, де живе всього дві тисячі душ. Однак Джаз далеко не єдина з тих, хто опинився під прицілом: невдовзі вбивають її могутнього друга, а ще кілька могутніх артемідців не без причини почуваються загроженими. Судячи з усього, земна мафія звернула увагу на Артеміду й вирішила, що вона - ласий шматочок. Якщо мафія таки ним заволодіє... що ж, наслідки будуть катастрофічними, а подолати їх буде важко.
Здавалося б, це може зробити хто завгодно, крім Джаз, але саме вона вигадує план порятунку, збирає та об'єднує кількох несподіваних союзників. Щоб захистити свободу Артеміди, Джаз демонструє всі свої навички, мало не вбиває все населення міста і героїчно його рятує, майже пожертвувавши при цьому власним життям. Однак усе це не гарантує їй свободу й не забезпечує її історії якогось завершення. Чи одержить вона винагороду або здобуде особисте щастя - питання значно складніше.

Колючці завжди катастрофічно не щастило. Хоч як старалася її мати, вона практично в усьому далека від прийнятого в її культурі ідеалу жіночності. З неї насміхається більшість однолітків. Її батько, мабуть, єдина людина на світі, яка її розуміла, загинув у бою, коли вона була ще маленькою. В неї все йде не за планом навіть у військовій підготовці: там її у найкращому випадку вважають дуже дурною людиною, а в найгіршому - аномалією. На додачу до всього, вона втрачає шанс зробити військову кар'єру просто перед своїм першим набігом: її звинувачують у вбивстві, яке насправді сталося через те, що її жахливо підставили. На щастя, Колючку звільняють від смертної кари в обмін на... особисту свободу та рік її часу. Вона опиняється в команді, яка має пройти півсвіту. Втім, Колючка не знає, що її внутрішня мандрівка зайде ще далі. Дорогою Колючка відкриє для себе стиль бою, який дійсно їй підходить, дружбу, любов, певні неприємні істини про те, як влаштований світ, і продемонструє явні замашки берсерка.
Попри все це, їй вдається залишитися вірною собі: Колючка досягає успіху і знаходить друзів такою, якою є. Її бояться і нею захоплюються через те, якою вона була завжди. Колючка наочно демонструє, чому в жодному разі не можна одразу засуджувати дівчат, які не люблять "дівчачі" речі. Однак вона не має полюбити свій жіночний бік (чи як там це зараз називається), щоб бути прийнятою. Її характер в основі своїй залишається незмінним, і все ж вона стає об'єктивно кращою, більш зрілою людиною. Вона завжди страшенно боялася жіночого товариства, бо її дражнили інші дівчатка і шпетила мати, проте вона знаходить споріднені душі в особі молодших дівчат, що, як і вона, хочуть здобути військову підготовку. Колючка все ж таки вступає у стосунки, але це, попри звичні в її культурі очікування, відбувається на її умовах і з людиною, яка може врівноважити її характер, а не з тим, хто запропонує за неї найкращу ціну. Коротко кажучи, вона - надзвичайно впізнаваний, симпатичний, дивовижний, антигероїчний герой.

*Також вона з'являється в одному з епізодів "Півкороля" (першого тому трилогії "Розбите море") і є відносно другорядним персонажем у "Піввійни" (третьому томі цієї ж трилогії), де її сюжетна лінія закривається по-справжньому.

Колись Джун була звичайною дівчиною. Гаразд, викресліть це, бо тепер ця фраза видається надто заяложеною та недостатньою. Насправді Джун була звичайною до скреготу зубовного, звичайно звичайною. Вона задовольнялася всім, що дарувало чи підсовувало їй життя, погодилася на нудну, монотонну "паперову" роботу попри наявність важко заробленого університетського диплому, вірила в позитивне мислення і практично не піддавала сумніву чужі слова чи дії. Ну, це поки не прийшла біда.

Тепер вона живе в режимі, створеному божевільними косплеєрами Старого Заповіту. Її новий статус Служниці, про який вона не просила, означає, що вона позбавлена всього, що колись мала, а натомість не отримує нічого. Джун розлучають із родиною, позбавляють усіх фундаментальних прав, змушують жити за одноманітним розпорядком в оселі, яка їй не належить, у ролі ходячого інкубатора для заможної літньої пари, яка не може мати власних дітей. Єдиний одяг, на який вона має право незалежно від сезону, - це уніформа, рівною мірою огидна в естетичному плані і незручна. Кімната, яку вона тепер займає, раніше належала іншій такій жінці, як вона, а та, як вона згодом дізнається, там-таки і вкоротила собі віку. Навіть імені в неї вже немає - його замінив своєрідний титул, який позначає, що нею володіє той багатій. Навіть більш традиційно жіноча домашня робота тепер для неї в основному під забороною, тому що вважається потенційно шкідливою для неї. На додачу до всього, їй постійно брешуть. Державна пропаганда, яку радо ковтає суспільство в цілому, залюбки повторює, наскільки важливим є існування та робота Служниць для новонародженої Республіки Гілеад і що таких, як вона, шанують і захищають. У результаті у Джун явно розвиваються психічні проблеми, наприклад, клептоманія, однак їй вдається приховувати ці проблеми практично від усіх. Але вона не гнеться і не ламається, а опирається.

Впродовж книжки Джун перетворюється на своєрідну потрійну агентку. Коли і її господар, і його дружина потай пропонують їй домовленість, яка потребує немислимого порушення нових суспільних норм, вона погоджується, вважаючи, що через свою безсилість просто не може відмовитися від їхніх пропозицій. Однак цю установку вона швидко змінює на "чому б, блін, і ні?" й починає використовувати ці домовленості собі на користь. Вона просить про які-небудь бонуси, від дрібничок на кшталт косметики до таких, що мають велику символічну цінність, як-от фото її доньки, яку влада забрала та перевела до іншої родини. При цьому вона також дедалі більше втягується до руху опору.

Якось виявляється, що тиха і побожна на перший погляд Служниця з іншого господарства насправді належить до руху за знищення Гілеаду і шукає нову агентку для опору. Джун їй попервах не довіряє, але поступово зацікавлюється тим, що робить рух, і врешті-решт долучається до справи. Тоді ж її вже не злякати нічим. Навіть побачивши, як іншого члена опору засуджують на смерть за дещо справді ганебне (і таке, чого він, звісно, не робив), і довідавшись, що її подругу тихенько "щезли", вона готова і рада понести далі естафету, яку їй так раптово передали. Джун усе життя бачила героїзм у виконанні інших жінок, хай часом їхні зусилля і бували спрямованими не на те або марними. Тепер настав час, коли вона зробить щось героїчне сама.

Тому що рольові моделі важливі.

Тому що кожен може бути героєм.

Ферро Малджінн бачила за своє життя достатньо жесті.
В дитинстві вона стала свідком завоювання своєї країни та поневолення більшої частини свого народу. Підготовлена до сексуального рабства і, судячи з усього, продана кілька разів, вона врешті-решт опинилася у власності розбещеного, жорстокого принца, який суто випадково виявився сином людини, яка завоювала її батьківщину. Навіть гірше - цей принц, судячи з усього, вступив із нею у стосунки, які їй, звісно, ніколи не були до вподоби. Однак, вирвавшись на свободу, Ферро не просто береться за особисту вендетту, а мститься самій імперії, що зіпсувала їй життя. Її бояться, вважаючи найнебезпечнішою бунтівницею проти імперії попри те, що наразі зустріч із нею не пережив жоден імперський вояк. Вона час від часу знаходить собі союзників, але тільки ситуативних, бо ж вона без жодних проблем може постійно перебувати на втіках, а інші люди... ну, не зовсім. Річ у тому, що Ферро - не зовсім людина.
Прояв демонічних генів, які не проявлялися в її роду вже багато поколінь, однозначно приніс Ферро як погане, так і добре. З одного боку, вони забезпечили їй певні проблеми зі здоров'ям, наприклад, безсоння та кольорову сліпоту, але з іншого боку, подарували їй непоганий набір суперсил. Ферро Малджінн, хоч і почала займатися бойовими мистецтвами лише в підлітковому віці, неймовірно вправно б'ється в рукопашну та орудує різними видами зброї. Власне, вона може зробити зброю з будь-чого - аби тільки була можливість. Сила та доблесть у бою якщо не забезпечують їй повагу з боку досвідчених професійних вояків, то з легкістю справляють на них враження. Їй допомагає те, що всі її чуття гостріші, ніж у звичайних людей, а швидкість і витривалість - вищі. Втім, усе це аж ніяк не означає, що Ферро послуговується в житті лише грубою силою і ніколи - мізками. Маючи очевидні здібності до військової справи, вона також є медичкою, здатною успішно працювати в нестерильних умовах у дорозі з обмеженими ресурсами.
Однак слід визнати, що вона більше робить, аніж думає. Зіткнувшись із несправедливістю, Ферро практично не вагається, перш ніж вчинити по совісті, незалежно від того, якому ризику це може її піддати. Вона не схильна дозволяти комусь себе ображати, а коли вона не може цьому запобігти, то завзято старається отруїти життя кривдникові чи принаймні зіпсувати щось важливе для нього. Варто лишень спитати Баяза, Першого з магів, який спробував експлуатувати її суперсили у власних недобрих цілях і кінець кінцем, по суті, був обведений круг пальця неосвіченою молодою жінкою, абсолютно не здатною до маніпуляцій. Якщо чесно, сказати, що вона погано розуміється на людях, означає сильно прикрасити дійсність, але вона успішно компенсує нестачу соціальної адаптації та емпатії іншими якостями. Не дивно, що вона майже без сторонньої допомоги зіпсувала практично ідеальні стосунки з чоловіком, якого явно кохала (і, можна додати, цілком заслужено). Втім, з іншого боку, який у неї був вибір у кінці трилогії? Така людина, як Ферро, просто не могла надати перевагу стосункам, навіть здоровим і сповненим поваги, перед можливістю нарешті помститися тим, хто відібрав у неї домівку та родину і зненавидів її саму та все, що вона собою являє. Чи вдасться їй це? Це лишається однією з головних таємниць всесвіту "Першого закону", але шанси на успіх у неї явно дуже високі.