Дівчина з обкладинки

Дисклеймер: власні назви з "Макової війни" я наразі транскрибую інтуїтивно. Якщо назва видається схожою на китайську, я послуговуюся старою системою Кірносової (читай: адаптованою системою Палладія). Про нещодавно оприлюднену систему Кірносової-Цісар знаю, проте користуватися нею ще не ризикую. Решту власних назв транскрибую, спираючись на англомовний оригінал. За кілька днів до початку роботи над цим дописом я спробувала зв'язатися з авторкою та попросити в неї якийсь довідничок із вимови та/або етимології власних назв, бо підозрюю, що там удосталь слів із рідкісних азійських мов, які дуже важко розпізнати "на око". Але вона на моє повідомлення так і не відповіла. Принагідно висловлюю співчуття потенційним українським перекладачам трилогії про "Макову війну" (так, я сподіваюся, що вона дістанеться на переклад мені, і заради цього готова мордуватися не менше, ніж головна героїня перед вступом до академії, та ви ж знаєте: сама себе не пожалієш - ніхто не пожаліє).

Жинь, м'яко кажучи, ніколи не відчувала любові прийомних батьків, але договірний шлюб у чотирнадцять років із утричі старшим за неї чоловіком - це було забагато навіть для такої родини, як у них. Їй спав на думку лише один спосіб від нього врятуватися - продовжити навчання. Однак у всій Нікарській імперії є всього один вищий навчальний заклад, що приймає студентів безкоштовно - Сінеґардська академія. І так уже вийшло, що він - найкращий в країні та відомий тим, як важко туди потрапити. Вступати туди можуть лише ті, хто одержує найкращі результати на Кецзюй, щорічному іспиті для потенційних студентів, і навіть це ще не гарантує випуску з академії. Тож Жинь потрібно всього за два роки навчання в поєднанні з повноцінною роботою наздогнати своїх багатих і випещених однолітків, які буквально почали свій шлях до елітної освіти, ледве навчившись ходити. Їй це вдається. Спершу їй доводиться спростовувати звинувачення в обмані. Потім доводиться пристосовуватися до життя, що ніколи їй не призначалося.
Важко вивчати з нуля кілька академічних дисциплін одночасно, але це, як доводить Жинь, реально. Домогтися прийняття від снобів із гарних родин набагато важче, але вона взагалі може без цього обійтися. Завдяки несподіваному повороту подій Жинь перетворюється на унікального для свого часу бійця. По суті, вона виявляється живим доказом правдивості стародавніх легенд про шаманів і їхні здібності. Вона здатна користуватися величезними силами особливо войовничого бога, силами, які можна обернути на справжню зброю і які тому є дуже корисними для нікарської армії. Схоже, Жинь більше не треба думати, що робити після випуску, позаяк на неї чекає стабільна робота в війську - поки не розпочинається справжня війна.
Перенаселена Муґенська федерація, що швидко модернізується, звісно, вже двічі воювала з Ніканом, і під час другої з цих воєн Жинь осиротіла (як виявляється згодом, більш ніж в одному розумінні). Останнього разу за Нікан заступилась інша держава, та Муґен надто вже рішучо налаштований заграбастати собі нікарські ресурси, в тому числі людські, щоб боятися пов'язаних із цим ризиків. Нове вторгнення стає швидким і кривавим, тож батьківщині Жинь потрібно, щоб на її захист стали всі, хто здатен тримати зброю. Так на полі бою опиняються навіть студенти елітної академії. У ролі звичайної бійчині Жинь передбачувано посередня, її здебільшого рятують удача та несподіваний друг. Однак усе змінюється, коли її проявляються та застосовуються за призначенням її надприродні сили. Жинь охоче долучається до майже секретного підрозділу шаманів і знайомиться там із кількома спорідненими душами, але також гостро усвідомлює невіддільні від своєї нової роботи небезпеки та дискримінацію. Коли вона та її новий підрозділ починають досягати успіхів у війні, усі їхні здобутки зводять нанівець хитрощі ворога та інтриги просто в них за спинами. Ба більше, Жинь дізнається певну неприємну правду про обидва боки конфлікту (самі розумієте, Нікарська імперія не просто так називається імперією), що безпосередньо стосується її життя. Це означає, що вона б могла просто відсторонитися від цього конфлікту, та вона навіть не розглядає це як варіант. Як вона може рятувати тільки власну шкуру, коли досі не відомщені її друзі та близькі? Праведний гнів допомагає Жинь вивільнити свої сили повністю, діючи у справжньому єднанні зі своїм божеством-покровителем, хоча вона усвідомлює всі пов'язані з цим ризики. Помста їй удасться, і вона буде страшною.

Будьмо відвертими: цей допис насправді мав з'явитися і з'явився б кілька тижнів тому, якби не виснажливий головний біль, через який я кілька днів не думала нормально. Первісно він був задуманий як реакція на певне несподіване та прикре оголошення щодо одного з моїх улюблених фендомів і мав містити непристойну дозу ностальгії. Минуло кілька тижнів, усі звикли до цієї новини, але ностальгія залишається.
Пристебніться: ми знову вирушаємо до безпросвітної пітьми Warhammer 40k. Кажучи конкретніше, сьогодні ви, ні багато ні мало, побачите, як цей сетинґ став тим, чим є в поточний момент своєї хронології, і як він міг стати набагато кращим місцем завдяки впливу однієї крутої дамочки.
Як я вже згадувала, техніка у 41-му тисячолітті, на думку людей, буквально не відрізняється від магії. Навіть технарі, які звуться механікусами (раніше - механікумами), не цураються цих поглядів і навіть підходять до своїх приладів із молитвами до всіх духів, які нібито в них сидять, а у своїй роботі понад усе цінують традицію та звичаї. Щоправда, не всі вони такими є чи були. Хоч і вважається, що скептицизм і нестандартне мислення слід приховувати та засуджувати, окремі особи таки ламають шаблони, піддають сумніву те, чого їх навчали все життя, та просто думають своєю головою. Серед них була й героїня цього тижня, Корієль Зет.
Хоча 41-е тисячоліття та поточні перспективи людства в цьому сетинґу, м'яко кажучи, безпросвітно похмурі, був такий час, коли здавалося, що все рано чи пізно налагодиться. Цей час був аж десять тисяч років тому, коли людство тільки об'єднував його нещодавно віднайдений Імператор, таємнича надлюдина з замашками Марті-Стю. З-поміж іншого, він при цьому відвідав Марс, домівку спільноти механікумів, які, судячи з усього, мали дуже прислужитися його справі, але були дуже ізольованими та з підозрою ставилися до всього незнайомого. Однак Імператорові замашки Марті-Стю неабияк вразили марсіанських ґіків. Корієль теж була неабияк вражена, але не так сильно, щоб почати поклонятись Імператорові як довгоочікуваному місцевому божеству. Замість цього вони придивились одне до одного й направду високо оцінили побачене. Корієль Зет ніколи не була Мері-Сью, але в ній було що цінувати: таких механікумів, як вона, не було ніколи.
По-перше, Корієль ніколи не задовольняли традиції, тож вона невпинно винаходила щось нове. Вона була настільки творчою від природи, що вигадування нових моделей або вдосконалення того, що вже існувало, було для неї радше розвагою. Ми не знаємо, скільки їй насправді років, тим паче, що в неї стільки тілесних модифікацій, а її обличчя весь час приховує маска, але на той час, коли ми бачимо її вперше, вона вже створила власну мережу зв'язку, несумісну з усім, що використовується за межами її вузького кола друзів, а також побудувала окреме місто як майстерню для своїх численних проектів. Ба більше, Корієль, судячи з усього, одна з дуже небагатьох роботодавців у сетинґу, які демонструють щось схоже на повагу до трудових прав своїх працівників. Правду кажучи, дехто з її підлеглих для неї більше друзі, ніж працівники, особливо Далія Кітера, яку багато хто вважає справжньою головною героїнею цієї історії. (Я не вважаю.) Хоча більшість механікумів суперсили Далії злякали б до смерті, Корієль нітрохи не бентежиться, дізнавшись, що та начебто звичайна дівчина, яку вона щойно врятувала, має ідеальну пам'ять і без жодних зусиль розуміє будь-яку техніку. Звісно, можна зауважити, що Корієль передусім хотілося скористатися талантами Далії у своїх проектах, а те, що вона не вручила Далії премію за найкрутішу суперсилу всіх часів і народів - це непростима помилка. Втім, усе, що Корієль зробила для своєї юної протеже, краще за можливі альтернативи - страту або гарування до скону простою писаркою.
А от про свої переконання Корієль розповідає не так відкрито. Річ у тому, що вона має нахабство бути атеїсткою у спільноті, що поклоняється умовно месіанській фігурі й шукає духів у себе під ліжечком, скептиком там, де віра в догми є нормою. Звісно, багато хто ставиться до неї з підозрою, і вона працює майже сама. Не дивно, що вона мовчить про найкрутіший і найсміливіший зі своїх проектів - прилад, який дозволяє діставати які завгодно знання з нематеріальної частини Всесвіту. Не дивно, що Корієль не припиняє роботу над ним, коли на її планету приходить війна.
Ця війна - та сама Єресь Гора з назви відповідної серії (так, цього разу я пишу про одну книжку з величезної серії, а не про самостійний текст). Прикол у тому, що Імператор, отой Марті-Стю, був по суті ще й одиноким татком. Один з його штучно вирощених синів, Гор, повстав проти Імператора, хоч і був його улюбленцем. Про конкретні причини тут можна нескінченно роздумувати: може, Гор правильно подумав, що дістає недостатньо визнання за свою роботу, може, Імператор був поганим батьком, а може, річ у змові, замисленій силами, що здебільшого ховаються за межами матеріального всесвіту... Втім, це виходило б за рамки цього допису, тож просто скажімо, що почалася війна, яка невдовзі втягнула в себе все людство. Звісно, всім, хто мав на Марсі якийсь вплив, довелося обирати якийсь бік, і агенти Гора знайшли собі чимало могутніх прибічників. Корієль, яка була по вуха в роботі і взагалі, спершу не збиралася ні з ким воювати, але коли повсюди довкола неї починається дивна хрінь, а її чудове місто зберігає функціональність лише дивом, вона не вагається. Як неважко здогадатися, Корієль не така дівчина, яку можна заманити в погану компанію, пообіцявши більшу матеріальну вигоду, ширше визнання чи просто помсту особі, яка не виправдала її сподівань, тож вона організовує опір своїм численним колегам-зрадникам. Вона передусім учена і стратегиня, а тому не йде в бій сама, але знаходить збройну підтримку для себе та захисту свого добра. Втім, Корієль попри своє задротство не є ніжною фіалкою, тож вона б'ється, коли її атакують особисто, й навіть гине в бою. Однак життя своїх близьких вона цінує вище за власне, тож Далії та її команді не випадає цього побачити, тому що їх уже давно умчали до одного безпечнішого місця. Крім цього, Корієль не вдається захистити лише одне - свою неймовірну спадщину. Такого генія, як вона, людини, здатної повторити її успіх у техніці, не було й не буде. Якби вона вижила, людство одержало б шанс досягти як наукового, так і соціального прогресу, але без неї воно приречене на поступовий занепад.

Я не планувала такий кінець для допису, але цей кінець дивним чином пасує до почуття, що змусило мене це написати, - почуття ностальгії за тим, що було, та жалю за тим, що могло б бути. Два тижні тому оголосили про майбутнє закриття серії "Єресь Гора"; останню її книжку анонсовано на початок 2019 року. Оскільки вона вважається найкращою серед найкращої літератури про всесвіт Warhammer 40,000 і стала стартом для багатьох нинішніх фанатів сетинґу, шок і жаль усього фендому більш ніж зрозумілі. Я ж досі, фігурально кажучи, ллю сльози за незліченними втраченими можливостями. Якийсь інший представник фендому міг би зауважити, що їх у будь-якому разі було би втрачено в серії, яка просто обожнює обділяти увагою й забувати своїх жіночих персонажів, яких і без того негусто (знов-таки, недарма 40k багато хто вважає пацанським клубом). Але ж мріяти не шкідливо, так? "Механікум" усе-таки доводить, що в "Єресі Гора" вдосталь місця для історій з дівчатами в головних ролях, історій, значущих для загальної канви сюжету, а найголовніше - завершених. Серйозно, я б могла скласти список персонажок серії, які просто таємничо зникли зі сцени, й назвати купу способів підтягнути ці сюжетні хвости.
Слід визнати: це лише одна з багатьох проблем цієї серії, але вони не заважали її численній фан-базі любити її та не спати через неї ночами. Два тижні тому ті, хто перебуває у щасливому невіданні про цю фігню, ті, кому вона не заважає, й ті, кого вона бісила, об'єдналися в жалю. "Єресь", у нас для тебе є справжні сльози, але ми за тобою не сумуватимемо, бо ти будеш із нами вічно.

Який шалений тиждень! Я зв'язалася з авторкою, щоб не помилитися в новому дописі, й мало не втратила руку. Вищезгадана рука досі болить як дурна, якщо не носити пов'язку зі смердючою маззю, яка серед мух, судячи з усього, вважається десертом абощо, але набирати текст наосліп я цілком можу. Тому я з гордістю представляю допис №25, і він - про космодесантницю (типу, умовно) дівчину-кіборга.

Людство провело в межах флоту з кораблів поколінь уже трохи більше трьохсот років. Жодна жива нині людина вже не знає, як воно - ходити по твердій землі. Сімнадцятирічна Аїша теж цього не знає, хоча й була б цьому рада, тому що Флот, згідно з загальноприйнятою думкою, є лише засобом досягнення мети - прибуття на придатну для життя планету, гідну заміну Давній Землі. Також вона має зробити все, що може, і навіть значно більше, щоб шанс побачити цю планету був у її менших брата і сестри, яким уже немає більше на кого покластися. Для сироти на дні соціальної ієрархії Флоту це нелегко, тож, коли її менший брат підхоплює небезпечну лихоманку, Аїша опиняється перед дилемою. Або працювати двірничкою далі й не забезпечити братові реального шансу побороти хворобу, або передати малечу тітці й піти до війська, щоб забезпечити йому доступ до лікування, що може спрацювати - чи не спрацювати. Здається, вибір очевидний, доки не замислитися як слід про те, що потрібно для того, щоби стати скелою, одним із сильно модифікованих людей / кіборгів, які захищають Флот і підтримують порядок на кораблях.
Ставши скелою, Аїша може попрощатися з нормальним життям. Вона зміниться зовні, перетворившись на величезну масивну істоту з жаскою усмішкою, фізично нездатну обіймати немодифікованих людей - якщо, звісно, не хоче їх умертвити. Все її життя буде присвячено захисту людства від будь-яких загроз, у тому числі й самого людства. Вона завжди носитиме екзоустановку, металевий імплант на спині, майже буквально призначений для того, щоб казати їй, що робити. Цей імплант не лише контролює її тіло та стежить за тим, щоб вона не порушувала наказів начальства, а й зможе телепатично пов'язати її з іншими бійцями її підрозділу, виставляючи всі їхні думки напоказ одне одному через екзосистему. Найважливіше ж те, що їй спершу треба пережити процес обернення: хоча проходити відповідну операцію дозволяють лише ідеально здоровим людям, шанси на виживання після цієї процедури залишають бажати кращого.
Аїша таки витримує процедуру, але їй складно змиритися з тим, що машина диктує їй реакції практично на все та засуджує її звичну поведінку. Адаптуватися їй практично ніколи, бо її негайно зараховують до загону таких самих новобранців. Усі в загоні мають своїх тарганів у голові, але всі зацікавлені в тому, щоб показати себе під час короткого навчання з найкращого боку й потрапити до еліти війська. Замість цього вони всі як один постійно лажають, як на тренуваннях, так і на перших завданнях, і Аїша з її постійною тривожністю - не виняток. Її зневажає інша бійчиня загону, балувана мажорка, якій, вочевидь, ніколи не доводилося дбати про себе самостійно. Їй складно практикувати свою релігію так, як вона звикла. Її дратує повна відсутність особистого простору, характерна для життя скели. На додачу до всього цього невдовзі виявляється, що Аїші не вдалося захистити брата з сестрою, але вона в цьому не винна. По-перше, її премія за вступ і платня загубилися десь дорогою до її тітки. По-друге, її тітка - одна з лідерів того самого руху, з яким Аїша тепер має боротися.
Однак ще є шанс усе владнати. Є способи приховати деякі думки від екзосистеми. І підпільники, і уряд Флоту мають свої брудні секрети, які можна викрити, якщо мати щастя й не ловити ґав. Дізнаючись більше про одне одного, бійці загону починають взаємно поважати одне одного й навіть товаришувати. Аїша все ж таки не втратить себе та всю свою родину. Зате вона врятує все людство і покращить своє життя.

Ілін начебто цілком влаштовують порядки у світі, в якому вона виросла. Попри певний дефіцит ресурсів, б'ються в ньому небагато. Більшість боїв відбувається під час бойового сезону, який трапляється лише раз на п'ять років і обмежується одним конкретним полем бою, а участь у ньому беруть лише два ворожих клани. Втім, вони недолюблюють один одного навіть у мирні часи. Важко спокійно взаємодіяти з людиною, що могла кілька років тому вбити когось із ваших рідних, і не бути повністю впевненим у тому, що вона наступного бойового сезону не вб'є вас. Цей стан речей закріплює місцева міфологія, що розповідає про давню ворожнечу між божествами-покровителями цих кланів. Усе це чудово пояснює відчай Ілін, коли її беруть у полон під час другого в її житті бойового сезону, коли їй ще навіть не випала можливість помститися за старшого брата. Щоправда, за того брата і мститися не треба: як невдовзі дізнається Ілін, він не лише живий, а й через низку неймовірних подій долучився до ворожого клану. Ба більше, вона й у полон потрапила саме через те, що була шокована, помітивши брата у лавах противника.
Тепер Ілін змушена терпіти новий для себе статус рабині, доки їй не випаде можливість утекти додому, і змиритися з тим, що її брат відцурався своїх заради дівчини. А може, річ узагалі була не в дівчині: вся ця історія надто складна, щоби швидко її осягнути. На додачу до всього цього, Ілін дістає серйозну травму і видужує недостатньо швидко, щоб робити більшість речей, до яких звикла чи які має тепер робити. Втім, усе це вимушено відходить на задній план: на село, в якому вона тепер живе, нападають дивні люди, а може, й узагалі не зовсім люди. На відміну від місцевих мешканців, Ілін уже знайома з нападниками: вона виросла з думкою про те, що вони - не вигадка, а цілком реальна небезпека, і вже бачила їх у дії.
Ілін втратила суспільне становище, підтримку з боку рідного клану, мобільність і звичний стиль ведення бою. Тепер вона ризикує втратити свій світ і, цілком можливо, життя: обидва клани неминуче будуть знищені, якщо не вдадуться до спільних зусиль. Спільні зусилля ж для них неможливі без відмови від давніх вірувань. Поки що Ілін, здається, єдина, хто це розуміє, але вона готова з усієї сили боротися за те, щоб це збагнули й інші.

Колись Монца пройшла шлях від юної сирітки, в якої за душею не було нічого, крім манюсінької ферми та меншого братика-слабака, до генералки найманців, якій ніколи не бракує роботи. В юності вона втратила майже все просто через те, що народилася у вічно нестабільній, розідраній війною країні, але тепер вона одержує зиск із цієї ситуації, маючи владу завдяки своєму становищу та користуючись підтримкою ще могутнішої людини. Втім, цілком очевидно, що колись Монці може захотітися більшого і вона може справді цього добитися, і це бентежить її наймача. Тому Монцу жахливо зраджують і мало не вбивають. Виживає вона лише завдяки ретельній, але сумнівній операції; тепер вона - самотнє ніщо, якому доводиться пристосовуватися до свого нового становища, передусім - до своєї інвалідності. Однак будувати нове життя з нуля Монці просто замало, тож вона задумує помсту.
Вона достеменно знає, що за її зрадою стоять семеро конкретних людей і вирішує вбити їх усіх. Монца змушена ганятися за ними по всій країні, а дорогою збирає команду помічників. За неї часто щось роблять інші люди, але завжди відповідно до її плану. До того ж вона досі не проти встряти у бійку й собі і навіть помахати рапірою, хоча тепер вона, безперечно, і близько не така добра бійчиня, якою була колись. Також вона надає великого значення інтригам і маніпуляціям і не боїться втрутитись у політичну махінацію, що може або принести їй іще більшу владу, ніж колись, або вбити її. Втім, не можна сказати, що у Монци немає проблем: вона доволі сильно соромиться своєї спотвореної зовнішності і мусить якось давати раду своєму заплутаному особистому життю. Попри це, вона поступово підходить до своєї мети й наближається до свого колишнього наймача, людини, що, власне, й задумала її зрадити.
Перед останнім ударом Монца ненадовго впадає у шок, дізнаючись дещо немислиме про людину, яка раніше була їй дорога. По суті, така новина могла б довести до істерики практично будь-кого, але вона опановує себе і доводить свій план до кінця. В результаті вона змушена керувати містом-державою, не маючи надійних союзників, але вона рішучо налаштована нікому не дати собою командувати.

Рідрі не пощастило народитися у всесвіті, розідраному військовим конфліктом, і постраждати від нього в дитинстві. Перш ніж стати підлітком, їй довелося пережити втрату батьків і відновитися від ушкодження мозку, будучи аутичною дитиною. Ба більше, вона вийшла з усього цього загартованою, сильнішою і розумнішою, заразом відкривши в собі низку талантів. Коли вона виростає, виявляється, що вона цілком може покласти край цій війні, що лютувала більшу частину її життя.
До двадцяти шести років Рідра встигає написати декілька книжок поезії (і від неї явно можна чекати більше), отримати ліцензію пілота космічного корабля, досягти успіху в бойових мистецтвах і, що найважливіше, спробувати попрацювати на армію рідного Альянсу криптографом і знудитися цією роботою. Однак армії вдається після тривалого торгу отримати від неї допомогу знову, коли вона стикається з лінгвістичною головоломкою, яку геть не може розгадати. Інша сторона конфлікту, Загарбники, почали використовувати під час саботажу таємничий код, який у війську Альянсу прозвали "Вавилон-17". От тільки, як швидко помічає Рідра, це не код, а мова. І до того ж дуже дивна мова. Швидке знайомство з Вавилоном-17 дає Рідрі можливість прогнозувати, де відбудеться наступна атака, тож вона здуває пил зі своєї ліцензії пілота і береться керувати космічним кораблем. Справі не допомагає те, що частина спеціально підібраної нею команди, попри очевидну компетентність, страждає від власних психологічних проблем. Однак Рідрі все-таки вдається дати раду багатьом їхнім проблемам і навіть вести їх у справжні космічні бої, водночас ведучи перемовини з численними можновладцями, від яких залежить їхня місія та життя, і гарячково працюючи над граматикою та лексикою Вавилону-17. Щоправда, вона не враховує, що її інтелект, знання та здібності, які завжди дуже їй допомагали, цілком можуть її згубити. Або ні. Насправді можливо, що вона знайшла спосіб не лише виправити лихо, якого вона сама накоїла, а й побити Загарбників їхньою ж зброєю.

Жила собі звичайна дівчина. Любила бойові мистецтва. Піклувалася про маму з психічними проблемами та сестру на інвалідному візку. Ходила до старшої школи. Любила поцілунки та практичний одяг. А тоді стався Апокаліпсис з великої літери. Ні, серйозно. З неба спустилися янголи та перетворили світ на кривавий, задимлений, брудний безлад. Звісно, постраждала і її рідна Кременева долина.
Пенрін із легкістю перетворилася на годувальницю та захисницю своєї родини. З цією роллю вона впоралася добре, зважаючи на те, що їй вдалося на шість тижнів після кінця знайомого їй світу вберегти від небезпек дитину з інвалідністю. Однак їй був небайдужий і дехто інший, окрім родичів, і вона не змогла просто стояти й нічого не робити, поки на її очах когось б'ють у нерівній бійці. В результаті вона залишилася з безкрилим янголом на шиї та без жодної надії знову побачити сестру.
Звісно ж, Пенрін вирішила її рятувати. Вона зробила все, що було в її силах, і навіть більше. Шантаж. Домовленість із ворогом. Брехня. Встрявання у бійки, в яких вона навряд чи могла перемогти, та ще багато іншого. Зрештою вона все ж таки возз'єдналася з сестрою, але зовсім не так, як сподівалася. Втім, швидко виявилося, що це найменша з її проблем: у маленької Пейдж також є мама, а ще вона отримала можливості для самозахисту. Тим часом Пенрін несподівано стала по-своєму популярною як захисниця людства, водночас будучи абсолютно нездатною зрозуміти, за кого вона у війні, що розпочалася між янголами та людьми. Як-не-як, вона всього за кілька тижнів побачила найкращі та найгірші прояви як людської, так і янгольської природи! Однак ця плутанина не зававдила їй надзвичайно сильно вплинути на долю світу, багато побачити і ще більше зробити. Вона врятувала безліч людей, які начебто були їй геть байдужі. Вона спромоглася зробити те, що, судячи з усього, не вдалося ще жодній людині в історії. Вона орудувала напіврозумною легендарною зброєю, навіть після того як виявила до неї жахливу неповагу. Вона спустилася у справжнісіньке пекло, щоб урятувати світ - і задала там жару. Вона стала обличчям, мабуть, найвидатнішої битви людства - і задала жару знову. Не дивно, що питання про те, з ким вона, серед усієї цієї колотнечі вирішилося саме собою. Тепер їй залишається світ, який потрібно відбудовувати - і хлопець із буквально допотопними сімейними цінностями та поняттями про особисте життя. А нам залишається оповідь про героїчні діяння, якими хочеться захоплюватися ще більше через те, що вони належать відверто негероїчній у всьому іншому людині.

Ферро Малджінн бачила за своє життя достатньо жесті.
В дитинстві вона стала свідком завоювання своєї країни та поневолення більшої частини свого народу. Підготовлена до сексуального рабства і, судячи з усього, продана кілька разів, вона врешті-решт опинилася у власності розбещеного, жорстокого принца, який суто випадково виявився сином людини, яка завоювала її батьківщину. Навіть гірше - цей принц, судячи з усього, вступив із нею у стосунки, які їй, звісно, ніколи не були до вподоби. Однак, вирвавшись на свободу, Ферро не просто береться за особисту вендетту, а мститься самій імперії, що зіпсувала їй життя. Її бояться, вважаючи найнебезпечнішою бунтівницею проти імперії попри те, що наразі зустріч із нею не пережив жоден імперський вояк. Вона час від часу знаходить собі союзників, але тільки ситуативних, бо ж вона без жодних проблем може постійно перебувати на втіках, а інші люди... ну, не зовсім. Річ у тому, що Ферро - не зовсім людина.
Прояв демонічних генів, які не проявлялися в її роду вже багато поколінь, однозначно приніс Ферро як погане, так і добре. З одного боку, вони забезпечили їй певні проблеми зі здоров'ям, наприклад, безсоння та кольорову сліпоту, але з іншого боку, подарували їй непоганий набір суперсил. Ферро Малджінн, хоч і почала займатися бойовими мистецтвами лише в підлітковому віці, неймовірно вправно б'ється в рукопашну та орудує різними видами зброї. Власне, вона може зробити зброю з будь-чого - аби тільки була можливість. Сила та доблесть у бою якщо не забезпечують їй повагу з боку досвідчених професійних вояків, то з легкістю справляють на них враження. Їй допомагає те, що всі її чуття гостріші, ніж у звичайних людей, а швидкість і витривалість - вищі. Втім, усе це аж ніяк не означає, що Ферро послуговується в житті лише грубою силою і ніколи - мізками. Маючи очевидні здібності до військової справи, вона також є медичкою, здатною успішно працювати в нестерильних умовах у дорозі з обмеженими ресурсами.
Однак слід визнати, що вона більше робить, аніж думає. Зіткнувшись із несправедливістю, Ферро практично не вагається, перш ніж вчинити по совісті, незалежно від того, якому ризику це може її піддати. Вона не схильна дозволяти комусь себе ображати, а коли вона не може цьому запобігти, то завзято старається отруїти життя кривдникові чи принаймні зіпсувати щось важливе для нього. Варто лишень спитати Баяза, Першого з магів, який спробував експлуатувати її суперсили у власних недобрих цілях і кінець кінцем, по суті, був обведений круг пальця неосвіченою молодою жінкою, абсолютно не здатною до маніпуляцій. Якщо чесно, сказати, що вона погано розуміється на людях, означає сильно прикрасити дійсність, але вона успішно компенсує нестачу соціальної адаптації та емпатії іншими якостями. Не дивно, що вона майже без сторонньої допомоги зіпсувала практично ідеальні стосунки з чоловіком, якого явно кохала (і, можна додати, цілком заслужено). Втім, з іншого боку, який у неї був вибір у кінці трилогії? Така людина, як Ферро, просто не могла надати перевагу стосункам, навіть здоровим і сповненим поваги, перед можливістю нарешті помститися тим, хто відібрав у неї домівку та родину і зненавидів її саму та все, що вона собою являє. Чи вдасться їй це? Це лишається однією з головних таємниць всесвіту "Першого закону", але шанси на успіх у неї явно дуже високі.