covergirl_ua | Entries tagged with чорношкірі персонажки

Як і з Ліліт із легенд, із Ліліт Іяпо непросто мати справу. Просунуті на позір інопланетяни-оанкалі дізнаються про це з власного досвіду, розбудивши Ліліт після кількох століть зберігання й почавши спілкуватися з нею. Останні та найяскравіші спогади Ліліт пов'язані з трагедіями: її чоловік і син загинули в аварії, а її світ загинув у вогні ядерної зброї. Однак таємничі негуманоїдні оанкалі, що врятували її та ще кількох людей, не роблять попуску в зв'язку з можливим ПТСР, культурним шоком чи ще чимось із того, що може переживати цілком пересічна людина в її становищі. Вони задумали надати людству можливість відродитись у принципово інакшій цивілізації. Що було б, якби люди обміняли своє ієрархічне мислення та схильність до руйнування на численні корисні риси, які може забезпечити ДНК оанкалі?
Спершу те, якої низької думки прибульці про її вид, викликає в Ліліт шок і огиду. Втім, хіба вона не бачила достатньо такого, що підтверджує їхню думку? Вона - чорношкіра жінка, що народилася в Америці часів сегрегації та пережила справжній апокаліпсис унаслідок ядерної війни. Можливо, перспективи суспільства, в якому реально досягти щастя не чужим коштом, буде достатньо, щоб переманити її на бік оанкалі. Навіть більше: їй пропонують привілейоване становище нового лідера людства та головного посередника між людьми та прибульцями. Здавалося б, молода жінка без досвіду активізму чи роботи в позиції влади навряд чи є найкращою кандидаткою на цю посаду, та Ліліт, познайомившись із іншими людьми, що невдовзі наново заселять Землю, справляється напрочуд добре.
З одного боку, пані Іяпо доводиться підтримувати мир у своїй новій громаді, а це непросто, коли маєш справу з компанією людей, яких не об'єднує нічого, крім важкої травми. З іншого боку, формально вона все одно служить оанкалі, а ще гірше те, що вона навіть почала сприймати декого з них або як друзів із "бонусами", або як рідних. Як вона може діяти в інтересах тих, кого любить (як людей, так і прибульців), нікому не нашкодивши? Ситуація стає ще складнішою, коли, власне, починається гібридизація, та в серці Ліліт вистачає місця на всіх - людей, інопланетян чи її нащадків-напівприбульців. Вона може бути рішучою й навіть безжальною, вона не є невразливою для психічних травм або насильства, та вона завжди прагне бути уважною лідеркою та вправною дипломаткою, якої потребують усі сторони.

Цілком очевидно, що мати дві душі в одному тілі - це неабияка морока, але мало хто знає це краще, ніж Єйне Дарр, молода войовниця та спадкоємиця двох монархій. Виховали її як спадкоємицю престолу Дарру, матріархальної країни, яку дедалі частіше розглядають як архаїчну глушину. Незважаючи на все, що це тягне за собою (Дарр усе ж таки поступово втрачає позиції у великій політиці), Єйне з радістю прийняла б свою долю, якби не її змішане походження. Її дід по матері, нинішній правитель єдиної наддержави їхнього світу, не молодіє з роками, і йому потрібно визначити спадкоємця. Будучи його прямим нащадком, Єйне опиняється серед кандидатів, і її викликають до двору. Там вона просто не може не досягти успіху: єдиною альтернативою цьому, яку передбачає традиція, є загибель. Звичайно, може здатися, ніби в Єйне немає жодних шансів у протистоянні з вихованими при дворі родичами-інтриганами, але в неї є власні секрети.
Так уже сталося, що Єйне - ще й допитлива дівчина, яка вже довго сушила собі голову над таємницею смерті своєї матері. Опинившись у місці, де її мати провела більшу частину життя, вона рішуче налаштована дізнатися більше, і їй це вдається. Можливо, іншим особам королівської крові її схильність уболівати за аутсайдерів і здається смішною, але вона дає свої плоди: Єйне заводить дружбу з полоненими богами, які ще можуть запропонувати дуже багато. Створюючи нові союзи, Єйне дізнається, що двір її діда ще жахливіший, ніж вона спершу думала, і знаходить не один огидний скелет у шафах можновладців. Коли їй мстяться, вона змушена дивитися, як на її батьківщину вдираються, а її друзів піддають насильству, але вона з гідністю все це витримує. Власне кажучи, покласти край несправедливостям, які бачить Єйне, може лише вона сама: в неї пересадили душу давно загиблої богині життя, однієї з найстаріших і наймогутніших божеств цього світу. Коли сутність володарки життя буде активована в новому тілі, світ неодмінно зміниться назавжди, але це, звісно, матиме наслідки для її носія. Ще до свого воскресіння в новій формі Єйне стикається зі складним питанням: якою мірою все це визначає її? Скільки в ній її самої, а скільки - покійної великої богині? Врешті-решт, чи можуть її нові божественні друзі бачити в ній ту, ким вона є, а не те, що вона для них символізує? Та все ж ці запитання - невелика ціна за сили, що змінюють реальність, і можливість по-справжньому викрити та знищити зламану систему. Самопожертва Єйне дійсно призводить до руйнування старого порядку, але чи буде новий світ, у якому вона матиме великий вплив, кращим і справедливішим?

Усе почалося 1967 року з команди, що складалася з чотирьох науковиць, в усамітненій лабораторії в Камбрії. Марґарет Нортон, баронеса та космологиня. Люсіль Вотерс, єдина чорношкіра в команді, яка хотіла зробити радіохвилі швидшими за світло. Ґрейс Тейлор, яка прийшла невідомо звідки, щоб поділитися своїми знаннями про поведінку матерії. Барбара "Бі" Гірфорд, наймолодша в команді та експертка з поділу ядра. Втім, одна з матерів-засновниць подорожей у часі так і не одержала жодної реальної користі з їхнього винаходу через нервовий зрив під час показаного по телебаченню інтерв'ю. Хоча згодом дослідження Барбари приносять ще більше користі, Марґарет більше не дозволяє їй займатися подорожами в часі. Вона, невблаганна лідерка новоствореного Конклаву подорожей у часі, впевнена: жодну людину, що переживала бодай легкі психічні розлади, не можна підпускати на гарматний постріл до машин часу. Тому до команди невдовзі долучається ще одна мати-засновниця - Анґарад Міллс, колишня балерина та медична інженерка британської космічної програми, а також майбутня заміна Марґарет. Так починається шлях Марґарет до зустрічі з власною долею. Можна вірити в карму або не вірити, але в цьому всесвіті вона - зла сучка, що рано чи пізно добереться до безпринципної Марґарет.
Переходимо до 2017 року. Барбара - дуже енергійна бабця з загадковим минулим і несподіваним теперішнім. Хоча подорожі в часі вже стали невід'ємною частиною британської культури, про роль Бі в цьому ніколи не говорять у її родині. Однак ситуація змінюється, коли Бі одержує послання від Ґрейс, яке також помічає її онука Рубі Ребелло. Не до кінця заповнене свідоцтво про смерть, складене в оригамі-фігурку кролика, як натяк на смерть самої Бі. Це стимулює їх обох, але стимулює по-різному: якщо Бі потай працює над технологією економії палива для подорожей у часі, то Рубі починає цікавитися Конклавом і самою Ґрейс Тейлор, яка тим часом уже почала включати подорожі в часі у свою художню творчість. Згодом виявляється, що Ґрейс передбачила смерть не Бі, а іншої людини, але Рубі все ж бачить на власні очі смерть однієї з перших мандрівниць у часі та відіграє дуже важливу роль у загибелі іншої. При цьому вона ще й розбирається з проблемами у стосунках, але врешті-решт просто закохується в людину, яку вперше бачить старенькою бабусею за крок від власної смерті. Як не дивно, останнє не так трагічно, як здається: вони стануть чи не найщасливішою парочкою у книжці.
Тим часом у 2018 році студентка-археологиня Одетт Софола лякається до смерті першого ж дня на волонтерській роботі в музеї. Ставши першою людиною, що побачила страхітливо спотворений труп у підвалі (і, звісно ж, підозрюваною в убивстві), вона здобуває травму і через це стає одержимою загадковим убивством. Це явно був не суїцид, однак це явно сталося в замкненому підвалі, поки всі працівники музею були у відпустці. Щоби з'ясувати правду, Одетт врешті-решт претендує на роботу детектива у Конклаві, збрехавши при цьому, що не має проблем із психічним здоров'ям. Хоча кінець кінцем вона дістає заслужене покарання за брехню, врятувавшись від найстрашнішого лише завдяки талану, вона докладає рук до падіння справжньої лиходійки, яка заразом виявляється і тим трупом, через який Одетт і розпочала свої пошуки.

Всім привіт! Після нетривалої відсутності через проблеми зі здоров'ям (ви ж не очікуєте від мене, що я щось писатиму, практично осліпнувши від головного болю?) я поновлюю постинг. Спершу я хотіла викласти цього тижня два дописи, щоб надолужити згаяний час, але відмовилася від цієї ідеї, спробувавши написати перший пост, який спочатку був запланований на минулий тиждень, з купою пояснень і з такою ж купою ностальгії. Тож цього разу я задовольнюся іншим запланованим дописом, набагато коротшим і не таким емоційно виснажливим.

Джун народилася в суспільстві, дуже несхожому на наше. Ледве переживши ядерну війну та подальше глобальне похолодання, людство спробувало виправитися кількома різними способами. Місто Палмареш-Треш на теренах колишньої Бразилії вирішило перевернути догори дриґом уявлення про гендер. Як помітила перша королева міста, чоловіки спробували правити світом і запороли цю справу. Тому Палмареш-Треш керують жінки, чиє домінування підтримує державна релігія, суміш елементів кандомбле та католицизму. Справжнім правителем міста завжди є жінка, королева, яку обирають із чітко визначеною періодичністю. Королі теж існують, але їхні ролі... досить обмежені. Якщо так звані сонячні королі можуть потроху втручатися в політику і, як правило, взагалі знають життя краще, місячні королі існують лише для того, щоб вести шикарне життя знаменитостей, якими захоплюється місцева молодь, і утверджувати владу королеви, яка на той час сидить на троні. На додачу до всього, на цій посаді вони живуть недовго: за традицією короля необхідно принести в жертву за рік після його обрання. Джун завжди жаліла своїх королів - принаймні неодмінно вродливих, чарівних і талановитих місячних королів, але, як і практично всі жителі міста, ніколи не ставила цей звичай під сумнів. Однак це скоро зміниться.
Не сумнівайтеся: Джун завжди була вільнодумкою. Вона як мисткиня з родини митців виросла з величезними амбіціями та грандіозними планами на майбутнє. Може, вона й проста сімнадцятирічна школярка в суспільстві, яке практично не цінує тих, кому немає тридцяти, але в неї поступово формується власне уявлення про те, яким має бути світ, і вона не боїться висловлювати свої погляди. Ба більше, вона обожнює робити заяви через свої твори, хоча вони досі більше скидаються на дрібне хуліганство й вандалізм, аніж на справжнє повстання проти авторитетів. Коли обирають нового місячного короля, творчі здібності Джун отримують новий стимул. Вона дуже співчуває Енкі не лише через його прекрасну зовнішність, а й через те, що він - син біженки, який народився й виріс у місцевих нетрях. Несподівано зближуючись із королем, Джун усвідомлює, що дедалі більше думає про жорстку соціальну структуру міста і строгу ієрархію, від якої практично ніде не подітися. Енкі охоче ділиться з нею життєвим досвідом, тому ця балувана мажорка врешті-решт створює низку досить сміливих мистецьких проектів, які нагадують людям з її соціальної групи про існування людей незахищених і недостатньо представлених. Вочевидь, їхні витівки лякають власть імущих, оскільки Джун раптом пропонують позмагатися за щедру та престижну королівську стипендію, що оплатить їй будь-яке навчання. Вона - донька колишньої вченої та падчерка державної діячки, а тому не може розчарувати рідних, пішовши з цих перегонів або напартачивши. Але Джун також не хоче перетворитися на прислужницю уряду. Тож вона чекає, вдається до самоцензури та відмовляється зізнаватись у авторстві певних проектів. Але тут вона знайомиться з цілим рухом, невдоволеним іншою соціальною проблемою міста - технічною ізоляцією та відсталістю. Вона шокована: сам місячний король стає культовою фігурою для руху. Цей рух ідеалістичний, недосконалий, йому бракує повноцінного бачення майбутнього, але уряд, як виявляється, значно гірший. Довідавшись, на якому павутинні брехні та інтриг тримаються ті, хто при владі зараз, Джун мимоволі стає на бік Енкі та його справи. От тільки вона й не підозрює, що принесе їй згодом власна компетентність і сміливість. Хоча під час революції вона - звичайний помічник героя, та опісля вона стане лідеркою, якої потребує її дезорієнтована батьківщина.

Фінікс достеменно не знає про себе нічого. Невдовзі це зміниться.
Вона названа на честь чи то міста свого походження, чи то міфічного птаха і провела все життя у, по суті, величезному розцяцькованому лабораторному комплексі, справжнє призначення якого відоме навіть не кожному з його мешканців. Формально їй чи то два роки, чи то сорок - залежно від того, який вік вас цікавить більше: хронологічний чи біологічний. Вона відзначається майже надлюдською вченістю, проте завдяки вихованню абсолютно не розуміє, як влаштований світ. Однак усе це і близько не пояснює її істинну природу, про яку вона довідається лише завдяки низці надзвичайних подій.
Хоча Фінікс важко переживає таємничу смерть друга, насправді у небезпеці вона сама. Невдовзі вона відкриває свою найбільшу суперсилу, яка в разі активації, буквально спалює її зсередини. Однак це практично не проблема, оскільки Фінікс також здатна воскресати самотужки, так, що на згадку про кінець їй не залишається навіть шраму. Ба більше, Фінікс швидко дізнається, як цю здатність можна перетворити на зброю, і користується нею за потреби. Та попри всі свої суперсили Фінікс прагне нормального життя і влаштовує його собі - щоправда, ненадовго. Корпорація, що її створила, не збирається дати чи не найбільшому своєму активу втекти, тож Фінікс невдовзі знову опиняється на втіках. От тільки цього разу вона знаходить супутників - парочку таких самих мутантів зі зруйнованої лабораторії. Всі вони бачили несправедливості, які вчиняли їхні творці, і побачать іще більше, але їм уже тепер здається, що з них досить. Втім, важко сказати, що дратує Фінікс більше - те, що її противники спокійно йдуть наперекір природі, чи властивий їхній діяльності расистський підтекст. Очевидно лише одне: вона хоче справедливішого, безпечнішого світу, що відповідає її ідеалам. Попри необхідність об'єднувати зусилля з іншими людьми, наділеними суперсилами, вона є однією з головних рушійних сил бунту, який починає назрівати, і продовжує боротьбу навіть тоді, коли залишається сама. Фінікс поступово усвідомлює, що вона є зброєю за природою, такою собі живою ядерною бомбою. Однак вона готова використовувати це у власних цілях - особливо тоді, коли їй набридає людство як таке.

(Всупереч майже усталеній традиції цього блоґу я не вказую її повне ім'я, щоб уникнути спойлерів)

На перший погляд Бінті здається всього лише звичайною африканською школяркою з Землі відносно далекого майбутнього - вирізняє її хіба що інтелект і пристрасть до знань. От тільки саме пристрасть до знань змушує її втекти з дому заради навчання у престижному університеті на іншій планеті: полишити рідну громаду означає піти проти принципів її вкрай ізоляціоністської культури. Дорогою до університету Бінті вплутується у давній конфлікт, у якому людям з її народу була відведена роль, по суті, потенційних випадкових жертв. Космічний корабель, яким вона подорожує, захоплює група негуманоїдних іншопланетян, і вона невдовзі залишається єдиною живою людиною на борту. Нібито цілком очевидно, що дівчина-підліток без бойових навичок навряд чи вийде цілою з транспортного засобу, повного войовничих озброєних розумних істот. Однак їй це вдається, і при цьому вона також робить дещо надзвичайно важливе для вирішення конфлікту, який забрав дуже багато життів.
Проте не можна сказати, що Бінті невдовзі починає "жити довго і щасливо": вона не один місяць мучиться ПТСР і навіть регулярно відвідує психотерапевта під час навчання. Що ж, будьмо чесними: вже те, що вона по змозі відвідує сеанси психотерапії та регулярно займається самодопомогою, борячись зі своїми психічними проблемами, робить Бінті доброю рольовою моделлю. Зрештою, скільки в науковій фантастиці персонажів, які потребують допомоги через проблеми з психічним здоров'ям і, власне, користуються нею? (Якщо вже на те пішло, то як часто у просунутих фантастичних сетинґах узагалі береться до уваги допомога тим, хто має проблеми з психічним здоров'ям?) Водночас Бінті є "лагідним воїном" - дипломатія та перемовини даються їй так само легко, як математика і техніка. Завдяки цьому вона здатна допомогти багатьом іншим особам (людям і не людям), навіть коли сама потребує допомоги, для чого вона, зокрема, намагається запобігти ще одній війні. Тим не менше, не можна сказати, що Бінті зовсім позбавлена недоліків: їй доводиться поставити під сумнів деякі власні упередження, а ще вона страждає від серйозних внутрішніх суперечностей. Попри те, що чимало речей, прийнятих у її культурі, їй осоружні, вона не може уявити себе окремо від рідної громади та відкинути багато її традицій. Хоча рідні від неї практично відмовляються, вона все одно так сильно переймається ними, що мало не божеволіє, коли все вказує на те, що їх було знищено у власній домівці. Однак Бінті витримує геть усі негаразди, які їй підкидає світобудова, і при цьому неймовірно зростає як людина.

Наша перша кандидатка - одна з моїх улюблених персонажок в одному з моїх улюблених жанрів.

Дана завжди була жінкою непересічною. Заради літературної кар'єри вона пішла на ризик відірватися від родини, злидні та голод. Заради любові вона не побоялася очевидного дисбалансу влади у стосунках: вона - афроамериканка, він - білий (і будьмо чесні, в романі це принесло чудові плоди). Отримавши на день народження чи не найбожевільніший подаруночок усіх часів і народів, вона майже не губиться і витискає якнайбільше з жахливої ситуації. Щойно її без попередження викидає в минуле, коли вона раптово з'являється невідомо де, вона рятує незнайому людину від потопання. На відміну від більшості мандрівниць у часі, які тут засвітяться, Дана не має формальної підготовки в галузі історії часу та місця, до яких потрапляє, та й будь-якої історії взагалі. До того ж у минуле і назад її, на перший погляд, кидає навмання, але їй доволі швидко вдається адаптуватися до свого нового графіка. І звісно, вона мала потрапити саме на плантацію в Меріленді на початку 19 століття, просто до рук дуже проблемної сім'ї рабовласників, а гірший пункт призначення для чорношкірого мандрівника в часі важко собі уявити. Ускладнює ситуацію те, що Дана змушена допомагати одному з них - хлопчикові, з якого в неї на очах виростає страшенний гад. Якщо вона не допоможе йому вижити, щоб він згодом вчинив таке, від чого стало б гидко будь-якій людині з робочим моральним компасом, їй не народитися. Хоч Дана так насправді й не переборює свою огиду до жахливої сімейки та її схильного до негараздів спадкоємця, якого мусить захищати, їй вдається виконати своє завдання.
Однак не можна сказати, що Дана водночас не переслідує власні цілі. Вона не лише готова допомогти людині в біді - вона цілеспрямовано шукає шляхів вчинити так, як годиться. При цьому вона практично не дбає про можливі наслідки: для неї важливо лише захистити слабких і бодай частково відновити справедливість. Щойно в Дани з'являється така можливість, вона навчає дитину з рабської родини основ грамоти, а трохи побачивши медицину 19 століття в дії, вона, коли її знову відносить у минуле, бере з собою трохи таблеток 70-х років. Часові парадокси? Ні, не чула. Проте й шибайголовою її не назвеш: вона більшу частину книги лишається врівноваженою, доволі спостережлива та швидко заповнює прогалини у знаннях будь-якою інформацію, на яку може натрапити. Навіть б'ється вона, пригадуючи те, що колись бачила у бойовиках. Останнє також чудово показує її найнеймовірнішу рису: Дана практично не вписується в типаж, який люди зазвичай уявляють, почувши слова "сильна персонажка". Вона - не просто сувора бойова жінка, вона не войовниця і навіть не лідерка. На хвилиночку: попервах Дана навіть сумнівається, що їй варто бити людей заради самооборони. Її приклад чудово показує: якщо вигадана жінка не зайнята весь час ефектними подвигами, це не конче має означати, що вона нецікава чи пасивна.