Дівчина з обкладинки

Здавалося б, Валері завжди влаштовувало перебування в тіні своїх близьких - роль непоказної доньки надзвичайної матері, супутниці та помічниці при своїй найкращій подрузі. Однак, довідавшись, що її зрадили мати та хлопець, Вел показує, що в неї теж є власна гідність, і тишком-нишком тікає. Прибувши до Нью-Йорка, вона врешті-решт долучається до компанії таких самих підлітків-утікачів, які живуть на покинутій станції метро. Попервах їхнє життя здається мрією кожного підлітка: вони не слухаються жодного дорослого, не дотримуються жодного розкладу і приймають як рекреаційний наркотик речовину, яка надає магічні сили. Насправді ця речовина необхідна для адаптації фейрі, змушеним жити в місті (та й узагалі будь-де поблизу від заліза), але люди теж можуть її приймати і приймають, чим і займаються ці жителі метро. Валері йде працювати разом з ними у "службі доставки" Равуса, троля-цілителя, який забезпечує фейрі Нью-Йорка цією речовиною. Досить скоро вони настільки зближуються, що Равус починає давати Вел уроки фехтування на мечах, але, коли в неї починає розвиватися залежність, як і в її колег-людей, їхні стосунки погіршуються. Не йде їм на користь і те, що Равуса звинувачують у масовому отруєнні нью-йоркських фейрі.
Тим часом Валері знаходить найкраща подруга і благає її повернутися додому. Вел погоджується, та її плани руйнує бажання просто попрощатися з Равусом. Завдяки низці непередбачуваних подій вона знаходить справжню вбивцю, яка від початку планувала підставити троля. Вбивця, своєю чергою, несправедливо звинувачує Вел, нібито вона крала в Равуса, а той щиро вірить звинуваченню і приймає його близько до серця. Проте Вел усе одно знаходить залізні докази проти справжньої отруювачки, викриває її, не думаючи про можливі наслідки, а потім блискучо справляється з цими наслідками.

Будьмо відвертими: цей допис насправді мав з'явитися і з'явився б кілька тижнів тому, якби не виснажливий головний біль, через який я кілька днів не думала нормально. Первісно він був задуманий як реакція на певне несподіване та прикре оголошення щодо одного з моїх улюблених фендомів і мав містити непристойну дозу ностальгії. Минуло кілька тижнів, усі звикли до цієї новини, але ностальгія залишається.
Пристебніться: ми знову вирушаємо до безпросвітної пітьми Warhammer 40k. Кажучи конкретніше, сьогодні ви, ні багато ні мало, побачите, як цей сетинґ став тим, чим є в поточний момент своєї хронології, і як він міг стати набагато кращим місцем завдяки впливу однієї крутої дамочки.
Як я вже згадувала, техніка у 41-му тисячолітті, на думку людей, буквально не відрізняється від магії. Навіть технарі, які звуться механікусами (раніше - механікумами), не цураються цих поглядів і навіть підходять до своїх приладів із молитвами до всіх духів, які нібито в них сидять, а у своїй роботі понад усе цінують традицію та звичаї. Щоправда, не всі вони такими є чи були. Хоч і вважається, що скептицизм і нестандартне мислення слід приховувати та засуджувати, окремі особи таки ламають шаблони, піддають сумніву те, чого їх навчали все життя, та просто думають своєю головою. Серед них була й героїня цього тижня, Корієль Зет.
Хоча 41-е тисячоліття та поточні перспективи людства в цьому сетинґу, м'яко кажучи, безпросвітно похмурі, був такий час, коли здавалося, що все рано чи пізно налагодиться. Цей час був аж десять тисяч років тому, коли людство тільки об'єднував його нещодавно віднайдений Імператор, таємнича надлюдина з замашками Марті-Стю. З-поміж іншого, він при цьому відвідав Марс, домівку спільноти механікумів, які, судячи з усього, мали дуже прислужитися його справі, але були дуже ізольованими та з підозрою ставилися до всього незнайомого. Однак Імператорові замашки Марті-Стю неабияк вразили марсіанських ґіків. Корієль теж була неабияк вражена, але не так сильно, щоб почати поклонятись Імператорові як довгоочікуваному місцевому божеству. Замість цього вони придивились одне до одного й направду високо оцінили побачене. Корієль Зет ніколи не була Мері-Сью, але в ній було що цінувати: таких механікумів, як вона, не було ніколи.
По-перше, Корієль ніколи не задовольняли традиції, тож вона невпинно винаходила щось нове. Вона була настільки творчою від природи, що вигадування нових моделей або вдосконалення того, що вже існувало, було для неї радше розвагою. Ми не знаємо, скільки їй насправді років, тим паче, що в неї стільки тілесних модифікацій, а її обличчя весь час приховує маска, але на той час, коли ми бачимо її вперше, вона вже створила власну мережу зв'язку, несумісну з усім, що використовується за межами її вузького кола друзів, а також побудувала окреме місто як майстерню для своїх численних проектів. Ба більше, Корієль, судячи з усього, одна з дуже небагатьох роботодавців у сетинґу, які демонструють щось схоже на повагу до трудових прав своїх працівників. Правду кажучи, дехто з її підлеглих для неї більше друзі, ніж працівники, особливо Далія Кітера, яку багато хто вважає справжньою головною героїнею цієї історії. (Я не вважаю.) Хоча більшість механікумів суперсили Далії злякали б до смерті, Корієль нітрохи не бентежиться, дізнавшись, що та начебто звичайна дівчина, яку вона щойно врятувала, має ідеальну пам'ять і без жодних зусиль розуміє будь-яку техніку. Звісно, можна зауважити, що Корієль передусім хотілося скористатися талантами Далії у своїх проектах, а те, що вона не вручила Далії премію за найкрутішу суперсилу всіх часів і народів - це непростима помилка. Втім, усе, що Корієль зробила для своєї юної протеже, краще за можливі альтернативи - страту або гарування до скону простою писаркою.
А от про свої переконання Корієль розповідає не так відкрито. Річ у тому, що вона має нахабство бути атеїсткою у спільноті, що поклоняється умовно месіанській фігурі й шукає духів у себе під ліжечком, скептиком там, де віра в догми є нормою. Звісно, багато хто ставиться до неї з підозрою, і вона працює майже сама. Не дивно, що вона мовчить про найкрутіший і найсміливіший зі своїх проектів - прилад, який дозволяє діставати які завгодно знання з нематеріальної частини Всесвіту. Не дивно, що Корієль не припиняє роботу над ним, коли на її планету приходить війна.
Ця війна - та сама Єресь Гора з назви відповідної серії (так, цього разу я пишу про одну книжку з величезної серії, а не про самостійний текст). Прикол у тому, що Імператор, отой Марті-Стю, був по суті ще й одиноким татком. Один з його штучно вирощених синів, Гор, повстав проти Імператора, хоч і був його улюбленцем. Про конкретні причини тут можна нескінченно роздумувати: може, Гор правильно подумав, що дістає недостатньо визнання за свою роботу, може, Імператор був поганим батьком, а може, річ у змові, замисленій силами, що здебільшого ховаються за межами матеріального всесвіту... Втім, це виходило б за рамки цього допису, тож просто скажімо, що почалася війна, яка невдовзі втягнула в себе все людство. Звісно, всім, хто мав на Марсі якийсь вплив, довелося обирати якийсь бік, і агенти Гора знайшли собі чимало могутніх прибічників. Корієль, яка була по вуха в роботі і взагалі, спершу не збиралася ні з ким воювати, але коли повсюди довкола неї починається дивна хрінь, а її чудове місто зберігає функціональність лише дивом, вона не вагається. Як неважко здогадатися, Корієль не така дівчина, яку можна заманити в погану компанію, пообіцявши більшу матеріальну вигоду, ширше визнання чи просто помсту особі, яка не виправдала її сподівань, тож вона організовує опір своїм численним колегам-зрадникам. Вона передусім учена і стратегиня, а тому не йде в бій сама, але знаходить збройну підтримку для себе та захисту свого добра. Втім, Корієль попри своє задротство не є ніжною фіалкою, тож вона б'ється, коли її атакують особисто, й навіть гине в бою. Однак життя своїх близьких вона цінує вище за власне, тож Далії та її команді не випадає цього побачити, тому що їх уже давно умчали до одного безпечнішого місця. Крім цього, Корієль не вдається захистити лише одне - свою неймовірну спадщину. Такого генія, як вона, людини, здатної повторити її успіх у техніці, не було й не буде. Якби вона вижила, людство одержало б шанс досягти як наукового, так і соціального прогресу, але без неї воно приречене на поступовий занепад.

Я не планувала такий кінець для допису, але цей кінець дивним чином пасує до почуття, що змусило мене це написати, - почуття ностальгії за тим, що було, та жалю за тим, що могло б бути. Два тижні тому оголосили про майбутнє закриття серії "Єресь Гора"; останню її книжку анонсовано на початок 2019 року. Оскільки вона вважається найкращою серед найкращої літератури про всесвіт Warhammer 40,000 і стала стартом для багатьох нинішніх фанатів сетинґу, шок і жаль усього фендому більш ніж зрозумілі. Я ж досі, фігурально кажучи, ллю сльози за незліченними втраченими можливостями. Якийсь інший представник фендому міг би зауважити, що їх у будь-якому разі було би втрачено в серії, яка просто обожнює обділяти увагою й забувати своїх жіночих персонажів, яких і без того негусто (знов-таки, недарма 40k багато хто вважає пацанським клубом). Але ж мріяти не шкідливо, так? "Механікум" усе-таки доводить, що в "Єресі Гора" вдосталь місця для історій з дівчатами в головних ролях, історій, значущих для загальної канви сюжету, а найголовніше - завершених. Серйозно, я б могла скласти список персонажок серії, які просто таємничо зникли зі сцени, й назвати купу способів підтягнути ці сюжетні хвости.
Слід визнати: це лише одна з багатьох проблем цієї серії, але вони не заважали її численній фан-базі любити її та не спати через неї ночами. Два тижні тому ті, хто перебуває у щасливому невіданні про цю фігню, ті, кому вона не заважає, й ті, кого вона бісила, об'єдналися в жалю. "Єресь", у нас для тебе є справжні сльози, але ми за тобою не сумуватимемо, бо ти будеш із нами вічно.

Я знаю, що це мій другий допис про "Дівчат з корпусного металу" поспіль, але не вважаю, що це погано!
Якщо ви пропустили попередній допис, який містить важливу інформацію про світ роману, він тут: https://covergirl-ua.dreamwidth.org/7023.html
А зараз переходимо до його другого головного персонажа, Кей Танаки!

По суті, Кей - дівчина без пам'яті. Вона є сильно модифікованою войовницею-надлюдиною, буквально відколи себе пам'ятає, а з якої причини вона пішла у скели, незрозуміло. Принаймні вона не сумнівається, що зробила це не з необхідності, ні заради грошей, ні заради того, щоб урятувати свою шкуру. Дуже багато в ній вказує на те, що вона від народження користувалася такими привілеями, що не мала потреби ризикувати життям на операційному столі. Хоча двоє з її товаришів по загону насправді мають благородні, альтруїстичні мотиви, вона через це почувається незмірно вищою в моральному плані. Її настрій не полегшує її існування в ролі скели, оскільки бійців загону регулярно поєднує телепатичний зв'язок, тож навіть їхні особисті думки стають постійним джерелом взаємного невдоволення. Ба більше, Кей, хоч і не розуміє, нащо їй узагалі бути у війську, почувається зобов'язаною блискучо показати себе в навчанні та на справжніх завданнях лише тому, що вона не може уявити себе менш ніж блискучою. Тому вона ще більше дратується на товаришів, коли ті один за одним зазнають невдачі в тому чи тому завданні. Одним словом, Кей Танака - людина нестерпно погана.
Однак Кей не знає, що вона й сама неідеальна, а може, й навіть далі від досконалості, ніж ті, кого вона зневажає. Вона прагне повернути собі спогади, відколи дізнається, що вони заблоковані, а не стерті. Щоправда, вона й не підозрює, що ці спогади будуть для неї неприємним сюрпризом, представлять її не в найкращому світлі. Серед її гріхів як звичайної людини є всяке: вона і брехала батькам, які, судячи з усього, нічим її не скривдили, і долучилася до політичного руху з сумнівними цілями та ще сумнівнішими методами заради симпатичного хлопчика. Поряд з її тодішньою несвободою волі звичне для скел підпорядкування видається гідною заздрості самостійністю. Однак перш ніж Кей про це дізнається, в неї з'явиться нова ідентичність. Завдяки роботі та зв'язку з товаришами по загону вона поступово стає іншою людиною. Вона знаходить справжніх друзів, які рівні їй і поводяться відповідно. Вона навчається думати про когось, окрім себе. Невдовзі це врятує їй життя та психіку.

Здавалося б, у Еммелін уже вдосталь проблем. Їй усього дев'ятнадцять, а вона вже має починати життя практично з нуля після зриву, через який вилетіла з вишу й опинилася у психлікарні. Майже без копійчини, змушена приймати дорогі ліки від свого психічного захворювання (вона - параноїдна шизофренічка з депресивними тенденціями) й гадки не маючи, що робити зі своїм життям, Ем наймається на роботу до місцевого супермаркету просто тому, що так хоче її мати. Її нова робота отупляє, її колеги - нудні люди, тутешня корпоративна культура просто нестерпна. Їй не вистачає хіба що обов'язку врятувати світ. Але, як стверджує голос із коробки морожених курячих нагетсів, вона таки зобов'язана це зробити.
Ескодекс, детектив з іншого виміру, навіть не думає, що може показатись Ем, але може спілкуватися з нею телепатично (щоправда, голосові повідомлення він теж приймає). Йому байдуже, які незручності він чинить Ем своїми викликами - почасти через те, що вважає себе набагато вищим за всіх мешканців її виміру, почасти через те, що хоче, щоб вона виконала певну термінову роботу. Могутня лиха сутність ось-ось заволодіє виміром Еммелін і вже накинула оком (фігурально кажучи) на його вимір, але Ескодекс як істота з абсолютно іншого часопростору, не може прибути сюди навіть для збору розвідданих, необхідних для боротьби з сутністю. Тож він обирає Ем собі за агентку, яка виконуватиме всю потрібну в її вимірі роботу, хай яка вона небезпечна. Еммелін просто не може відмовитись: якщо їй пощастить, вона, як обіцяє детектив, дізнається, де зараз її давно пропалий батько. Проте вона також розуміє, що ходить по тонкій межі: сутність вирішила ввійти до її світу через той самий супермаркет, у якому вона працює, тож боротися з нею здебільшого доводиться в неї на роботі.
Отримуючи Ескодексові накази, Ем, як правило, бурчить, оскільки має демонструвати поведінку, яка зазвичай асоціюється з психічними розладами, порушувати внутрішні норми поведінки свого супермаркету та вдаватися до відверто незаконних дій. Однак вона не може їх не слухатися, бо бачить, як люди довкола неї перетворюються на зомбі зі скляними очима і це навіть заохочується. В супермаркеті починаються таємничі смерті, схожі на самогубства. Сутність навіть добирається до її рідних, хоч і через інші канали. Ем, звичайно ж, налякана і спантеличена, але вона знає, що треба щось робити, і робить це. При цьому вона згадує певну незручну правду про своє минуле, знаходить несподіваних союзників, навіть б'ється з монстрами - і залишається психом.

Хоча Нова Аркадія - всього лише невеличке містечко, що прилягає до морської нафтової платформи, Хва - чи не єдина його мешканка, яка не зазнала біотехнічного вдосконалення. Вона нічого не може зробити зі своїм рідкісним захворюванням - хіба що пити таблетки та ховати обличчя від удосконалених людей, щоб ті не бачили її велику винну пляму. Хоча Хва через свій діагноз змушена строго контролювати раціон і боятися нападів, вона працює охоронницею та інструкторкою з самооборони. Заняття це не надто прибуткове, але їй воно здається досить приємним. Одержавши значно вигіднішу пропозицію стати особистою охоронницею юного спадкоємця родини Лінчів, яким належить нафтова платформа біля Нової Аркадії, вона вагається, та зрештою все ж пристає на пропозицію. Тепер Хва може радикально покращити свої побутові умови, та все одно побоюється витрачати багато грошей на себе. Також її бентежить зміна кола спілкування: вона змушена покинути старих друзів і колег, дехто з яких, вочевидь, починає вважати її зрадницею, й долучитися до супергрошовитих Лінчів та їхніх топ-менеджерів. На додачу до всього цього, її оточує смерть. На роботі вона має постійно тримати очі розплющеними (що, зважаючи на її захворювання, звучить як жахливий каламбур), оскільки Джоелові, її підопічному, щороку погрожують убивством. Згідно з цими погрозами, йому залишається жити всього рік. Потім Хва опиняється посеред шкільної стрілянини, під час якої дістає травму. Однак їй неймовірно пощастило в порівнянні з деякими її колишніми подругами: деякі з них помирають за підозрілих обставин.
Хва вже думала, що зав'язала з Лінчами та їхніми сімейними драмами, але змушена повернутися на посаду Джоелової охоронниці. Вона не лише керується турботою про благополуччя хлопчини (в якій вона не готова зізнатися навіть собі), а й хоче скористатися привілеями цієї роботи, щоби провести власне розслідування. Спершу може видатися, ніби у трагічних подій, свідком яких стала Хва, немає нічого спільного. Та вона, скориставшись своїм знанням міста й доступом до його систем стеження, дізнається, що насправді вони пов'язані так, як при здоровому глузді не подумав би ніхто. Те, що Хва виявляє, їй не подобається, і людям, які за всім цим стоять, вона теж не подобається. Однак вона надто рішучо налаштована, щоб дозволити комусь із них замордувати себе чи близьких їй людей.

Фінікс достеменно не знає про себе нічого. Невдовзі це зміниться.
Вона названа на честь чи то міста свого походження, чи то міфічного птаха і провела все життя у, по суті, величезному розцяцькованому лабораторному комплексі, справжнє призначення якого відоме навіть не кожному з його мешканців. Формально їй чи то два роки, чи то сорок - залежно від того, який вік вас цікавить більше: хронологічний чи біологічний. Вона відзначається майже надлюдською вченістю, проте завдяки вихованню абсолютно не розуміє, як влаштований світ. Однак усе це і близько не пояснює її істинну природу, про яку вона довідається лише завдяки низці надзвичайних подій.
Хоча Фінікс важко переживає таємничу смерть друга, насправді у небезпеці вона сама. Невдовзі вона відкриває свою найбільшу суперсилу, яка в разі активації, буквально спалює її зсередини. Однак це практично не проблема, оскільки Фінікс також здатна воскресати самотужки, так, що на згадку про кінець їй не залишається навіть шраму. Ба більше, Фінікс швидко дізнається, як цю здатність можна перетворити на зброю, і користується нею за потреби. Та попри всі свої суперсили Фінікс прагне нормального життя і влаштовує його собі - щоправда, ненадовго. Корпорація, що її створила, не збирається дати чи не найбільшому своєму активу втекти, тож Фінікс невдовзі знову опиняється на втіках. От тільки цього разу вона знаходить супутників - парочку таких самих мутантів зі зруйнованої лабораторії. Всі вони бачили несправедливості, які вчиняли їхні творці, і побачать іще більше, але їм уже тепер здається, що з них досить. Втім, важко сказати, що дратує Фінікс більше - те, що її противники спокійно йдуть наперекір природі, чи властивий їхній діяльності расистський підтекст. Очевидно лише одне: вона хоче справедливішого, безпечнішого світу, що відповідає її ідеалам. Попри необхідність об'єднувати зусилля з іншими людьми, наділеними суперсилами, вона є однією з головних рушійних сил бунту, який починає назрівати, і продовжує боротьбу навіть тоді, коли залишається сама. Фінікс поступово усвідомлює, що вона є зброєю за природою, такою собі живою ядерною бомбою. Однак вона готова використовувати це у власних цілях - особливо тоді, коли їй набридає людство як таке.

Війна, прийшовши додому до юної Скари, заскочила її абсолютно зненацька. Лишившись сиротою багато років тому, вона, тим не менше, вела відносно безтурботне життя принцеси з дідом, а чи не найбільшою її проблемою була необхідність сидіти, тримаючи спину прямо. Раптом вона, вередлива особа, якій муляла навіть та скромна відповідальність, яку їй доводилося на себе брати, втрачає практично всіх друзів, отримує психологічну травму і залишається головною в королівстві, над яким насправді не може застосувати свою владу. Водночас Скарі стає очевидно, що вона не може просто так узяти й кинути свою батьківщину чи не помститися за все, що з нею зробили.
Тепер Скара, якій ніколи не подобались уроки, змушена стати дипломаткою, обстоювати свободу завойованої країни. Звісно, спершу в неї майже немає реальних союзників, і вона постійно сідає маком на важливих зустрічах із могутнішими лідерами. Однак вона швидко навчається на ходу і усвідомлює, що її дедалі частіше слухають. Хоча їй так і не вдається побороти свою тривожність, яка тепер цвіте буйним цвітом, вона ефективно приховує це від інших і поступово навчається пристосовуватися до неї. Покінчити з власною наївністю та ідеалізмом Скарі набагато легше, але це не означає, що вона не має моральних принципів чи що вона - безсердечна інтриганка, оскільки її цілі в основному альтруїстичні. Скара зовсім не гребує засобами у досягненні своїх цілей, але це насправді не є чимось поганим, оскільки вона рідко шкодить невинним людям з власної волі. Якщо її план неможливий без певних ризиків, вона неодмінно сильно ризикує сама. Якщо вона маніпулює своїм публічним іміджем, то це здебільшого незручно для неї ж. Скарині дії часом шокують і ранять близьких до неї людей, але при цьому вона сама мало не помирає від паніки та тривожності через власні рішення. Однак це не означає, що юна королева не піклується про власне благополуччя, тож чи не найбільше серед своїх перемог вона цінує перемогу над своєю психологічною травмою. Скарі вдається поглянути своїй травмі в обличчя в переносному значенні і буквально поглянути в очі своєму кривдникові, і від цього їй дійсно стає набагато легше. Тепер вона справді почувається сильною та вільною.

Прошу пробачення за несподівану перерву. Мене поглинуло реальне життя у формі Kyiv Comic Con. Більшу частину часу перед "своїм" заходом я намагалася зрозуміти, що я зараз зроблю - виблюю чи знепритомнію (до речі, не сталося ні першого, ні другого), тому про новий допис навіть не думалося. 
А тепер, коли все повернулося до звичного режиму, представляю вам Лайзу Елстон, наймолодшу поки що героїню цього блоґу. 

Схоже, дванадцятирічна Лайза може зітхнути з полегшенням: її противний менший брат Патрік раптом почав поводитися нормально. Ніби. Судячи з усього, його добра поведінка не розповсюджується на старшу сестру, коли їх ніхто не бачить. Ба більше, у Лайзи є всі підстави вважати Патріка після змін страхітливим. Він відмовився від безлічі своїх звичок, як милих, так і набридливих, його не радує те, що колись його цікавило, а Лайзу він лякає сповненими ненависті посланнями. Невдовзі Лайза знаходить можливе пояснення і випробовує хлопчика, щоб дізнатися, чи права вона. Підтвердити її підозри вдається не одразу, але Лайзі це таки вдається, і вона впевнюється в тому, що душу її братика вкрадено. Вона навіть знає, хто це зробив - злі павукоподібні веретеники. Їй про них колись давно трохи розповідала нянька - небагато, але цілком достатньо, щоби зрозуміти, що вона має швидко вжити якихось заходів, бо інакше її брат пропаде навіки. 

Жила собі дівчинка, якій нічого не бракувало. А тоді, ще зовсім дитиною, вона почала втрачати все, що мала, і її світ почав потихеньку розпадатися. 

Upd.: на Facebook підказують, що ім'я Aisling слід транскрибувати зовсім не так, як я думала. Допис відповідним чином виправлено.

Як ви вже, можливо, помітили (або не помітили), сьогодні нового допису не з'явилося. Що ж, сьогодні його й не буде - за винятком цього скромного оголошення. Коротше кажучи, у цьому бложику грядуть зміни. Зараз я навіть не уявляю собі точно їхній масштаб, але про найважливіше я однозначно подбаю.
Як мінімум з'являться нові правила, сприятливі для дискусій і розширення формату. По-перше, як ви, напевно, вже помітили, нинішні засади блоґу зовсім не підходять до творів із кількома головними персонажами. Особливо незручно це стало тоді, коли я зрозуміла, що серед мого списку "на прочитання" найближчим часом - щонайменше два окремих романи та один цикл із повністю жіночим основним складом персонажів. А ще у моїх планах - допис про справжню закохану пару. Найкраще писати про такі речі у групових постах, і нові правила однозначно їх дозволять. Також я планую змінити правила поведінки, зробивши їх менш авторитарними і додавши конкретики. Можливо, я попрацюю і над іншими аспектами блоґу, але поки що вони не настільки у пріоритеті, тож це трохи сумнівно.
Хай там як, прошу залишатися за зв'язку! Я нікуди не діваюся, і постинґ наступної неділі розпочнеться знову у звичному режимі.