Дівчина з обкладинки

Рідрі не пощастило народитися у всесвіті, розідраному військовим конфліктом, і постраждати від нього в дитинстві. Перш ніж стати підлітком, їй довелося пережити втрату батьків і відновитися від ушкодження мозку, будучи аутичною дитиною. Ба більше, вона вийшла з усього цього загартованою, сильнішою і розумнішою, заразом відкривши в собі низку талантів. Коли вона виростає, виявляється, що вона цілком може покласти край цій війні, що лютувала більшу частину її життя.
До двадцяти шести років Рідра встигає написати декілька книжок поезії (і від неї явно можна чекати більше), отримати ліцензію пілота космічного корабля, досягти успіху в бойових мистецтвах і, що найважливіше, спробувати попрацювати на армію рідного Альянсу криптографом і знудитися цією роботою. Однак армії вдається після тривалого торгу отримати від неї допомогу знову, коли вона стикається з лінгвістичною головоломкою, яку геть не може розгадати. Інша сторона конфлікту, Загарбники, почали використовувати під час саботажу таємничий код, який у війську Альянсу прозвали "Вавилон-17". От тільки, як швидко помічає Рідра, це не код, а мова. І до того ж дуже дивна мова. Швидке знайомство з Вавилоном-17 дає Рідрі можливість прогнозувати, де відбудеться наступна атака, тож вона здуває пил зі своєї ліцензії пілота і береться керувати космічним кораблем. Справі не допомагає те, що частина спеціально підібраної нею команди, попри очевидну компетентність, страждає від власних психологічних проблем. Однак Рідрі все-таки вдається дати раду багатьом їхнім проблемам і навіть вести їх у справжні космічні бої, водночас ведучи перемовини з численними можновладцями, від яких залежить їхня місія та життя, і гарячково працюючи над граматикою та лексикою Вавилону-17. Щоправда, вона не враховує, що її інтелект, знання та здібності, які завжди дуже їй допомагали, цілком можуть її згубити. Або ні. Насправді можливо, що вона знайшла спосіб не лише виправити лихо, якого вона сама накоїла, а й побити Загарбників їхньою ж зброєю.

Зовні Ана здається абсолютно звичайною жінкою. Їй сорок з гаком років, вона стомилася від усього, в неї вже засіли в печінках численні проблеми суспільства, а ще вона відчайдушно намагається якнайкраще забезпечити доньку-підлітка. Щоб дівчина мала не тільки харчі, а й пристойну освіту і певні шанси в житті, Ана завзято тримається за вкрай виснажливу роботу в поліції, жертвуючи емоційним зв'язок із донькою та купою нервів. Хоча вона - надзвичайно компетентна працівниця, з неї постійно знущається начальство, їй дають брудну роботу, якою не хоче займатися більше ніхто, її досягнення крадуть, а з підвищеннями та бонусами регулярно обламують. Переїзд із провінційного міста, в якому повно вампірів, до вільного від вампірів Мехіко в надії на менш напружене життя, теж нічому не допомагає. Мачизм, який обрид їй на попередній роботі, далеко не переможений і тут попри всі балачки про реформи, а її нові колеги в цілому, здається, практично некомпетентні. Ба більше, щойно одержавши нову посаду слідчої, Ана змушена розслідувати вбивство, в якому явно не обійшлося без вампірів. Тепер випробуванню піддаються її найнезвичайніші, найунікальніші навички - навички мисливиці на вампірів.
Насправді Ана, судячи з усього, є єдиною людиною в романі, яка чимало знає, як живуть вампіри і як робити так, щоб вони не жили, але при цьому не служить їм. Тому не дивно, що її знання цікавлять не лише її начальство у поліції, а й місцеву банду, в якої є власний зуб на кровопивців. Як поліціянтка, яка не хоче лишитися без роботи, Ана не бажає їй допомагати. Як мати, яка розуміє, що все одно має важко працювати, щоби створити краще майбутнє для своєї дитини, вона погоджується і бере запропонований їй щедрий аванс.
Попри всі свої знання надприродної біології, Ана дуже явно не є задроткою. Ана - вправний боєць, вона рівною мірою сильна і спритна, здатна постояти за себе в бою з вампірами різних видів. Однак це не означає, що вона у своїй роботі слідчої покладається лише на фізичну силу: вона також чудово помічає деталі і може бути непоганою дипломаткою, якщо її не довести до ручки. На додачу до всього цього вона стає, можливо, єдиною людиною, якій вдалося опиратися контролю своєї свідомості з боку вампіра. Тому її сила волі сама по собі докорінно змінює ситуацію на користь Атль Іцтак, дозволяючи їй спокійно втекти від давніх ворогів. Можливо, це єдиний випадок в історії фантастики, коли мисливець на вампірів допомагає вампірові втекти і це не прояв непрофесіоналізму.

Подивившись на неї, можна подумати, що вона надто тендітна, щоб самостійно перейти вулицю. Тим часом сама вона вважає себе здатною переноситися в минуле - і недарма.
( Ховаю подальший текст під кат через спойлери. )

Атль вважає себе невдахою. Вона завжди була дурепою, безвідповідальною, слабачкою - словом, паршивою вівцею своєї родини, але це, здається, не має значення, поки її матір і старша сестра не стають жертвами жорстокого вбивства. Тепер вона зобов'язана помститися безжалісному ворогові, який має значно більше ресурсів, а також плекає глибоку ненависть до неї.
Щоправда, Атль аж ніяк не з полохливого десятка. Вона - нащадок давнього матріархального вампірського клану, в якому жінки буквально є сильною статтю, а тому змалечку вчилася битися і має низку суперсил. Також її клан доволі заможний, тож не можна сказати, що їй бракує грошей, навіть коли вона перебуває на втіках чи переховується в уже обнесеному стінами Мехіко. До того ж її ворог виявляється не таким грізним, як можна подумати. Нік Ґодой, який також є спадкоємцем могутнього вампірського клану, настільки нерозважливий і егоцентричний, що Атль ніколи такою не бути - власне кажучи, його дурість стає для нього головною перешкодою в полюванні на втікачку. Однак Атль навіть не усвідомлює, що її також відстежує дехто значно компетентніший - справжня досвідчена мисливиця на вампірів. Хай там як, ніщо не може перешкодити їй утекти з пастки - навіть обмежені ресурси, психологічні проблеми чи... закоханість у смертного. Хоча для Атль дуже багато роблять союзники, очікувані й несподівані, вона сама дуже добре користується всіма ресурсами, до яких має доступ. Також виявляється, що вона доволі легко пристосовується: дівчина, яка досі жила у привілеях і непоміркованості, швидко звикає до голоду, гіпоглікемії та ризику. Втім, найбільше вражає в особистості Атль те, яка вона співчутлива. Її співчуття може розповсюджуватись і розповсюджується на істот, яких її привчали вважати однозначно нижчими за себе. Втім, вона також здатна бути жорсткою, коли цього вимагає ситуація, навіть до тих, кого вона по-справжньому любить, і принаймні вдавати, що для неї це нормально, як це стається в кінці роману. Однак навіть тоді Атль здатна поводитись як розважлива, психологічно зріла особистість, а не як нестерпна егоїстична принцеса. Одним словом, вона стає тією, ким її рідні б пишалися.

Ферро Малджінн бачила за своє життя достатньо жесті.
В дитинстві вона стала свідком завоювання своєї країни та поневолення більшої частини свого народу. Підготовлена до сексуального рабства і, судячи з усього, продана кілька разів, вона врешті-решт опинилася у власності розбещеного, жорстокого принца, який суто випадково виявився сином людини, яка завоювала її батьківщину. Навіть гірше - цей принц, судячи з усього, вступив із нею у стосунки, які їй, звісно, ніколи не були до вподоби. Однак, вирвавшись на свободу, Ферро не просто береться за особисту вендетту, а мститься самій імперії, що зіпсувала їй життя. Її бояться, вважаючи найнебезпечнішою бунтівницею проти імперії попри те, що наразі зустріч із нею не пережив жоден імперський вояк. Вона час від часу знаходить собі союзників, але тільки ситуативних, бо ж вона без жодних проблем може постійно перебувати на втіках, а інші люди... ну, не зовсім. Річ у тому, що Ферро - не зовсім людина.
Прояв демонічних генів, які не проявлялися в її роду вже багато поколінь, однозначно приніс Ферро як погане, так і добре. З одного боку, вони забезпечили їй певні проблеми зі здоров'ям, наприклад, безсоння та кольорову сліпоту, але з іншого боку, подарували їй непоганий набір суперсил. Ферро Малджінн, хоч і почала займатися бойовими мистецтвами лише в підлітковому віці, неймовірно вправно б'ється в рукопашну та орудує різними видами зброї. Власне, вона може зробити зброю з будь-чого - аби тільки була можливість. Сила та доблесть у бою якщо не забезпечують їй повагу з боку досвідчених професійних вояків, то з легкістю справляють на них враження. Їй допомагає те, що всі її чуття гостріші, ніж у звичайних людей, а швидкість і витривалість - вищі. Втім, усе це аж ніяк не означає, що Ферро послуговується в житті лише грубою силою і ніколи - мізками. Маючи очевидні здібності до військової справи, вона також є медичкою, здатною успішно працювати в нестерильних умовах у дорозі з обмеженими ресурсами.
Однак слід визнати, що вона більше робить, аніж думає. Зіткнувшись із несправедливістю, Ферро практично не вагається, перш ніж вчинити по совісті, незалежно від того, якому ризику це може її піддати. Вона не схильна дозволяти комусь себе ображати, а коли вона не може цьому запобігти, то завзято старається отруїти життя кривдникові чи принаймні зіпсувати щось важливе для нього. Варто лишень спитати Баяза, Першого з магів, який спробував експлуатувати її суперсили у власних недобрих цілях і кінець кінцем, по суті, був обведений круг пальця неосвіченою молодою жінкою, абсолютно не здатною до маніпуляцій. Якщо чесно, сказати, що вона погано розуміється на людях, означає сильно прикрасити дійсність, але вона успішно компенсує нестачу соціальної адаптації та емпатії іншими якостями. Не дивно, що вона майже без сторонньої допомоги зіпсувала практично ідеальні стосунки з чоловіком, якого явно кохала (і, можна додати, цілком заслужено). Втім, з іншого боку, який у неї був вибір у кінці трилогії? Така людина, як Ферро, просто не могла надати перевагу стосункам, навіть здоровим і сповненим поваги, перед можливістю нарешті помститися тим, хто відібрав у неї домівку та родину і зненавидів її саму та все, що вона собою являє. Чи вдасться їй це? Це лишається однією з головних таємниць всесвіту "Першого закону", але шанси на успіх у неї явно дуже високі.